— Оці троє обіцяли пожертвувати заради неї життям. — Вона поклала на стіл три побляклих конверти. — Цікаво, де вони зараз? Чи пам'ятають її?
— Пам'ятають! — вигукнув я, відчуваючи, що голос її тремтить і ось-ось зірветься. — Ці пам'ятають! І решти, я думаю. Ні, я впевнений!
Надія Омелянівна заплющила очі, розмірковуючи, чи можна вірити моїм словам. Нарешті тихо промовила:
— Мені б хотілося дізнатися, хто вони… ці колишні хлопчики.
— Ви їх не знаєте?!
— Вони ж страждали під вікнами… А підписувались однією літерою. Або двома. — Вона трохи підвелася. — Тільки в цій записці є ім'я: "Петро".
— І мене Петром звати!
— Я знаю: Петро Перов…
— Виходить: Пе-Пе! Є таке оповідання. Чули?
Мої вигуки стримували її, відволікали од гірких думок. Тому я голосно і занадто урочисто пообіцяв:
— Знайду їх! Не вірите? Розшукаю усіх трьох!
— Як? — Вона знову примружила очі і повільно випросталася під ковдрою. — Школи, в якій вони вчилися, вже давно немає… Її знесли.
— А по війні вони приходили сюди?
— До кого приходити.
— До вас!
— Навіщо я їм потрібна? Гнєдков, який на другому поверсі живе, одного разу сказав: "Стукають у двері, коли є нужда!"
— І ви йому вірите?
— Гнєдков з ними в одному класі вчився. Я розпитувала його, а він і відповів… тією фразою. Виходить, має слушність: до мене вони не зайшли.
— Отже, в інші міста переїхали! — впевнено мовив я, відчуваючи, що голос її знову ладен зірватися. — Поміняли адреси — от і все. А я розшукаю! Перепишу оці літери.
— Навіщо? Ти листи візьми… Тільки не загуби.
Тут я помітив, що пляшечка і коробочки з ліками ще й досі у мене в руках.
— Тетянка була не лише красивою, — сказала Надія Омелянівна. — Вона була доброю. Завжди старалася допомогти… Як твоя мама. — Надія Омелянівна теж помітила пляшечки і коробочки. — Як ти…
Валько Гнєдков був сином свого батька: встрявав у справи, які його зовсім не стосувалися, і з цікавістю стежив за переміщеннями в будинку і у дворі.
— По квартирах ходиш? — спитав він зацікавлено, як недосвідчений слідчий, заглядаючи мені в очі. Гнєдков-старший робив це обережніше: довірливо і співчутливо. — Бюро добрих послуг? Ха-ха!
— А ти бюро яких послуг?
— Я взагалі нікому не прислужую! Хочеш, щоб тебе похвалили?
Якщо когось хвалили, Валько одразу шукав привід, щоб звести нанівець похвалу.
— Брат милосердя? Доктор медичних наук? Ха-ха!
— Чого ти гигочеш під вікнами? Вона хвора… Ти що, не знаєш? У неї донька на війні загинула!
— Хвора? Пробач, я не знав… А дочка її загинула не на війні.
— Як… не на війні?
— Не на війні. І не на землі. І не в повітрі! І не на морі…
Валько переступав з ноги на ногу в такт кожному реченню.
— А де ж?
— Між небом і землею!
Валько любив володіти чимось таким, чим інші не молоділи. Годинником з барометром і секундоміром… Футболкою з тигром, що роззявив пащу, на якого Валько поглядав з надією, як на охоронця. Чи секретом, чи хоч найменшого новиною. Це вирізняло його і ніби підносило над іншими. Розпалюючи цікавість співрозмовника, він таємниче переминався з ноги на ногу, ніби пританцьовував: ану ж здогадайся, ану ж дізнайся!
Я ухопив Валька, який нахабно переминався з ноги на ногу, за вузькі, кістляві плечі і притяг до себе:
— Де вона загинула? Кажи!
— Я ж казав: між небом і землею. На даху!
— На якому дачу?
— Нашого будинку.
— Звідки ти знаєш?
— Звідти! Вона вчилася з моїм батьком…
Мама варила на кухні дієтичний бульйон для Надії Омелянівни. Дієті і режиму вона надавала великого значення. Весь будинок знав від мами, як треба харчуватися, рухатись і дихати, щоб не конфліктувати з організмом.
Від імені нашої родини дотримуватися всіх цих правил повинен був я.
— Я буду здорова, коли здоровим будеш ти! Вважай, що стараєшся заради своєї єдиної матері.
Вона часто ставила мене в безвихідні умови.
— Ти дуже збуджений, — дивлячись в каструлю, сказала мама. — Чую по диханню.
— Бесідував з Вальком Гнєдковим…
— Сильнодіючий подразник!
— Він сказав, що Тетяна Ткачук загинула не на війні. А на даху.
— На даху теж була війна. — Мама облишила дієтичний бульйон. — Вона скидала запалювальні бомби і була змита… вибуховою хвилею. Якби не вона, ми б із Вальновим батьком могли задихнутися в бомбосховищі. Два сусідніх будинки згоріли дотла. Тепер на тому місці сквер.
— А Валько єхидствував, підтанцьовував… Можливо, вернутися у двір і вмазати йому як слід?
Мама похитала головою.
— Переможи його мирними засобами. Що у тебе в руках? Листи?..
— Старі, ще довоєнні. Я пообіцяв Надії Омелянівні знайти… колишніх хлопчаків, які надсилали їх Тетянці. Дізнатися про них: де живуть і ким стали. А як дізнатися — сам не знаю. Зворотних адрес нема. Імен і прізвищ також.
— Всього три листи? — здивувалася мама.
— Та ти що! Весь стіл завалено… Але оці обіцяли пожертвувати заради Тетянки життям.
— Закономірно. І справедливо! — сказала мама. — Це була найкрасивіша дівчинка в усій школі. Можливо, й у районі! Коли зустрічаю дівчаток-красунь, неодмінно з Тетянкою порівнюю. Ні, не тягнуть! Я була на півтора роки молодшою… Побачу, бувало, її — аж присідаю. А що робилося з хлопчаками, уявляєш? Вони і присідали і підстрибували… Словом, неодмінно себе в її присутності виявляли.
— І наш Андрійко?
— Теж намагався. Але особливо виявив себе потім… після… Коли вона загинула, на фронт пішов. Йому тільки сімнадцять виповнилося. Міг би рік зачекати. А знаєш, що таке рік на війні? Але Андрійко жодного дня чекати не хотів!
— Виходить, він, можливо, через неї… І загинув?
— Я могла б так думати. Але не хочу!
Мама витерла об рушник руки, взяла конверти й довго розглядала їх, то наближаючи до очей, то віддаляючи, ніби це були картини.
— Довоєнні штемпелі, — сказала мама. — Інший шрифт. Все по-іншому… Так і бачу на плиті примуси замість конфорок! — Мама повернулася до сучасності і увімкнула газ. — Як же ти будеш шукати?
— Я думаю, треба прочитати листи і за їхнім змістом…
— Тобі, чи що, писали? — перебила вона.
— А як же тоді?
— Є живі свідки. — Вона задумалась, накрутила на милець свій хлопчачий чубчик. — Точніше, жінка-свідок.
— Вона зможе визначити?
— Зможе. За ініціалами… І, безумовно, за почерком!