Мама точно знала, хто в якій квартирі і на що хворий. Здавалося, вона дістала завдання відповідати за здоров'я всіх мешканців нашого будинку. "Від кого дістали?" — розмірковував я. І лише коли подорослішав, зрозумів, що це завдання дала мамі її совість.
Хворих вона визначала відразу: за кольором обличчя, запаленими очима, за рухами і ходою. Вона не могла пройти повз людину, яка нездужала.
— Це вже моя хвороба, — казала мама.
"У-у, як ви дихаєте! — зверталась вона до одного. — Не допомагати серцю це варварство, безкультур'я".
"Навіщо ви намагайтеся перебороти хворобу на ногах? — зверталась до другого. — Конфлікт з організмом не закінчиться на вашу користь!"
Людей, що нехтують своїм здоров'ям, мама вважала жорстокими:
— Себе не жалієте, то хоч близьких пожаліли б!
"Ваш вигляд мені не подобається!" — зауважувала вона, витягуючись навшпиньки, як під час гімнастики, i обмацуючи чийсь лоб. Долонею вона визначала температуру з точністю до десятих.
Поступово, сама того не бажаючи, мама привчила сусідів звертатися до неї не лише з медичних питань, але й з іншими проханнями. "Бюро добрих послуг!" — прозвали нашу квартиру.
— Це образливе прізвисько, — сказала мама. — Але в бюро не може працювати одна людина. Повинно бути мінімум двоє. Ти зрозумів?
— Працюєте до виснаження, — співчував Гнєдков. — А ті, заради кого ви виснажуєтесь, чи захочуть вас ремонтувати на випадок якоїсь життєвої аварії? Адже лікарі, я здогадуюсь, не лише лікують, але й самі хворіють.
Породжувати недовіру в навколишній світ було хворобливою пристрастю сусіда з нижнього поверху.
— Бачив би ваш покійний чоловік! Адже він до цієї своєї хвороби… пестив і балував вас, як дитя!
Ніжність, проте, не розпестила маму, а баловство не розпустило. Вона працювала до виснаження, ніби виснаження не могло бути: приховувала втому, а свої вчинки не вважала подвигами.
— Лікар — не тільки професія, але й спосіб життя, — запевняла вона.
І бюро добрих послуг продовжувало діяти.
Самотні хворіли набагато частіше і довше, ніж сімейні.
— Самотність, як інфекція, що причаїлася, підточує організм зсередини, — сказала мама. — Страшно подумати, але деякі самотні люди радіють хворобі: про них згадують! Приходить лікар із поліклініки. Я приходжу… Не можна залишати людей самотніми!
"Ненавиджу війну!" — щоразу повторювала мама, коли підходила до квартири на першому поверсі, де жила Надія Омелянівна. Цими словами мама ніби стукала до неї.
— Іди додому, Петре! Вона, коли розмовляє з дітьми… плаче. Тож іди.
Донька Надії Омелянівни загинула на війні в сорок першому році. Її звали Тетянкою.
— Іди, Петре!
Мама брала мене за лікоть і обережно підштовхувала до ліфта.
Вона вже тоді була нижчою від мене на півголови, але все в її зовнішності було зрілим, визначеним.
— Я — завершений об'єкт, — казала вона. — А ти маєш вигляд ще недобудованого.
Це справді було так. У незакінченому будинку одна якась частина неодмінно випереджає іншу і тоді вона має безглуздий вигляд, випирає. Природа кинула свої головні будівничі зусилля на мої руки і шию: вони були непропорціонально довгими. Я знав про це — і шию намагався сховати в плечах, а руки за спину. Мені здавалося незручним бути вищим мами — і я підкреслено в усьому їй підкорявся: в ліфт — то в ліфт, не заходити в квартиру — то не заходити.
Та коли Надія Омелянівна тяжко захворіла, мама сказала:
— Я виписала для неї безліч ліків. Але рецепти самі по собі не можуть допомогти. Тому відправляйся за звичним маршрутом — в аптеку!
Маршрут і справді був для мене звичний: коли мама встановлювала в якій-небудь квартирі медичний пост і починала атакувати хворобу, боєприпаси у вигляді ліків підносив я. Якщо, звісно, у потерпілого не було родичів.
Біля дверей Надії Омелянівни, мимоволі наслідуючи маму, я прошепотів: "Ненавиджу війну!", ніби це був умовний пароль.
Кроків я не почув, але двері відчинилися.
— На вулиці холодно? — спитала Надія Омелянівна.
— Що ви? Тепло!
— А я змерзла.
Кутаючись, ніби ховаючись, у величезну хустку, вона безшумно вернулася до ліжка.
Я не раз зустрічав її у дворі… Але не міг роздивитися як слід: вона намагалася пройти непомітно, боячись, що з нею заговорять.
Над ліжком висіли фотографії двох молодих красунь. Таких красунь, що я отетерів з пляшечками та коробочками в руках.
— Це моя донька, — глухо мовила Надія Омелянівна.
— А поруч?
— А поруч… я. Що, не віриться?
Щоб я не порівнював її з фотографією, вона ще глибше закуталась у хустку. Однак я все ж помітив, що губи, ніс, підборіддя лишилися тими ж: роки не змогли змінити їхню форму, стерти їхню значимість. Але раніш це була значимість надії, впевненості в собі, а зараз…
Я пам'ятав, що, розмовляючи з дітьми, Надія Омелянівна починає плакати. І з усіх сил намагався, щоб цього не трапилось.
— Сьогодні чудова погода! — проголосив я. — І вигляд у вас набагато кращий, ніж… у ті дні.
— А у ті дні ти не приходив до мене, — глухо, без жарту відповіла вона.
— Увечері до вас прийде мама! — Своїми повідомленнями я хотів запобігти її сльозам. — А у нас в будинку ремонт збираються робити!
— Будинок старий, — погодилась вона. — Але міцний. Скільки ще простоїть!
Їй хотілося, щоб він простояв якомога довше.
— Тетянку я прямо сюди привезла. З пологового будинку… — Помовчала й додала: — Вона любила вистрибувати у двір через вікна.
— Це вже… потім? Пізніше?
— Там, під вікнами, на неї чекали хлопчаки. Сюди заходити не наважувались.
Вона пошепки попросила:
— Сядь.
Я сів біля низького квадратного столика, що стояв поблизу ліжка. На ньому були розкладені аркуші, вирвані із зошитів у клітинку й лінійку, із блокнотів та записників. Аркушиків було багато… З роками колір їхній змінився, і, як на обличчях людей, з'явилися зморшки. Одні повністю списані, на інших було всього кілька рядків, олівцевих чи чорнильних. Рядки таки не встояли перед роками: поблякли і вицвіли.
— Оце все колись Тетянці писали… — сказала Надія Омелянівна.
Відчуваючи, що вона може заплакати, я вигукнув:
— Її так любили?!
— Тут тільки записки. А листи я ховаю!
Вона трохи підвелася, дотяглась до комода і, висунувши верхню шухляду, вийняла звідти кілька листів.