— Через стільки років? Ну, це ти…
— Зможе! Андрійко казав: "Катерину Іллівну не обдуриш. Вона ножного з нас за номерком знає: у прямому і переносному значенні".
— Хто це?
— Їхня класна керівниця. Живе близько… Через дорогу. Прогулюється вечорами, ходить по провулку, як я їй рекомендувала. Щоб не конфліктувати з організмом! Пам'ятаю, якою вона замолоду була… Уже тоді в характерах розбиралися. Сама учням прізвиська вигадувала. Нічого собі? І завжди снайперськи влучно! Так приставало, що коли власнику прізвисько і не подобалось, відклеїти вже було неможливо.
— А як вона Андрійка прозвала?
— Горністом.
І знову я порівнював фотографію на стіні з жінкою, яка стояла поруч.
— Величний у мене був вигляд, чи не так?
— Був, — відповів я з дитячою прямолінійністю, яку не завжди умів вчасно приховати.
— У нас із тобою схожі звички, — сказала Катерина Іллівна. — Я також не піддаю фрази попередній обробці. Кажуть: "Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш!" Дивна приказка:, ніби горобця легко спіймати. Я із цікавості спробувала, але марно.
— Мій дядько розповідав…
Вона перебила:
— Знаєш, як Андрійко називав мене? Пробач, але дядьком я його називати не можу.
— І я… вперше назвав.
— Він іменував мене класною керівницею. Робив наголос на першому слові — і воно ставало оцінкою. Тепер керувати ніким. А я звикла!
Обличчям вона була не зовсім такою, як на фотографії, а постать лишилася, як і раніше, владно пряма, статна. Голос мала густий, не потрісканий від часу. "Їй би Кармен виконувати! — подумав я. — Якби не золотисто-лляне волосся!" Воно також дивувало своєю густотою і добротністю. І завершувалося міцно сплетеною косою, яка відпочивала на лівому плечі, як у селянок із російських казок. Все в ній було добротним і ладним. І тільки колір обличчя сірувато-зів'ялий.
— Класна керівниця — це був мій чин, — вела далі Катерина Іллівна. — А було ще і прізвисько… Катерина Велика! Епітет мене тішив. Але у поєднанні з іменем… виходило щось самодержавне. І я відучила так називати мене! Пожертвувала уроком своєї рідної математики і здійснила невеликий екскурс в історію. Я намалювала такий портрет цариці Катерини, що порівнювати мене з нею стало просто незручно.
Помітивши, що я пильно дивлюся на косу, Катерина Іллівна пояснила:
— Колишню зачіску свою я змінила багато років тому з тієї ж причини: щоб не бути схожою на представницю скинутого самодержавства.
— Я чув, ви самі вигадували учням прізвиська.
— Вважала це за розумне. "Коли вже прізвиська неминучі, треба їх тримати під контролем, — подумала я. — А ще спокійніше — вигадувати самій!" Ти згоден? Я слухаю… Відповідай.
Чекаючи на мою відповідь, вона підійшла до старовинного дзеркала з павутинками-тріщинками і почала розглядати свою постать і обличчя.
— А чому ви мого дядька прозвали Горністом?
В її присутності я вдруге промовив слово "дядько".
— Горністом? Не тому, що він грав на горні. Ні… Слуху в нього не було.
— Як у мене!
Мені хотілося хоч чимось бути схожим на дядька-героя.
— Інколи я хитрувала, — зізналася Катерина Іллівна, все ще не відходячи від дзеркала. — Придумаю учневі прізвисько, з яким треба, так би мовити, бути у відповідності, — і спостерігаю, як він, бідолаха, намагається до нього дотягтися. Відкрию тобі таємницю педагогічної лабораторії! Але Андрійкові тягнутися не треба було: він повністю відповідав своєму званню.
— В чому саме… відповідав?
— Без необхідності не горнив, а тільки коли слід було попередити чи оголосити тривогу: людина в біді, людина в небезпеці! Тут він не гаявся… Скільки йому довіряли таїн! Але сам до тайників не ліз. Ніколи!.. Найделікатнішим був Горністом. І горнив обережно, щоб не оглушити навколишніх. Андрій Добровольський… Попросять у нього ошатну куртку, щоб Тетянку в кіно запросити, а він ще й светра свого пропонує. Хоч сам був закоханий… Попросять перший том "Графа Монте-Крісто", а він обидва несе. Безвідмовний був хлопець!
— Не вмів говорити "ні"?
Вона підійшла до мене:
— Звідки такі відомості? Він не любив говорити "ні". Але це не означає, що не вмів. Пам'ятаю, одного свого однокласника він нещадно (я не обмовилася, саме нещадно!) лупив по щоках і промовляв: "Ні! Ні! Ні!.."
— Лупив?! Мій дядько?
— Лупив не дядько… Лупив один юнак, чесний і сміливий, іншого — безчесного і боягузливого.
— Коли це було?
— Є обставини, які не дозволяють мені відкрити подробиці цієї майже детективної історії. Саме тобі!
— Мені? Чому?!
— Андрійко, думаю, так вважав: добре має бути не всім підряд — добре має бути добрим.
— Але кого ж він… бив?
— Тебе зараз тільки це цікавить? Замість відповіді сама спитаю: чого ти прийшов? Я слухаю… Відповідай.
— У мене є справа. Є прохання… Але мама попередила, щоб я відразу до справи не приступав, а спочатку дізнався про ваше життя, про ваше здоров'я.
Коли чуєш її "Я слухаю… Відповідай", які вона, звісно, перенесла у дім зі школи, здається, що ти відповідаєш біля дошки. А біля дошки треба відповідати докладно, або, як казала моя класна керівниця, "розгорнуто". Я і бовкнув навіщось про мамині напучення.
Вона знову підійшла до дзеркала з павутинками-тріщинками. Взялася за сукню на талії.
— Тиждень тому вшивала… Але треба ще вшити: знову схудла. Зі здоров'ям, виходить, "так собі". У мене має бути неприємна операція. Чи повернусь я сюди з лікарні й чи буду вечорами дихати свіжим повітрям — це невідомо. Тому ти поспішай — приступай до своєї справи.
— Операція?
— Я слухаю… Приступай.
Чекаючи на відповідь біля дошки, вчителі часто відводять очі вбік чи опускають їх в класний журнал, щоб не бентежити учня. Катерина Іллівна з тією ж метою повернулася до старовинного дзеркала.
— Я був у Тетянчиної мами. У Надії Омелянівни…
Катерина Іллівна різко обернулася.
— Сам зайшов, чи вона покликала?
— Захворіла на запалення легенів. Я їй ліки приніс.
— Теж Горніст? — Вона подивилася на мене з повагою. — Це прізвисько може стати у вашій родині потомственим!
Катерина Іллівна залишила сукню у спокої і махнула рукою:
— Чого за себе хвилюватися? Соромно мені хвилюватися: я Тетянку в чотири рази пережила. В чотири!.. Який вигляд у Надії Омелянівни?