— Ні, ми вже бачились, — сердито відповідає Євген Григорович.
— Ну то чого ми тут стоїмо? Ходім рвати проліски. Вони такі холодні і радісні, як і весна. А ми, певне, вам помішали, добродію? А так, помішали? — насмішкувато питає панна.
— От ви смієтесь, панно, і справді можна подумати, що я спав. А на самім ділі я тільки лежав, і дивився в небо, і слухав вітру. І справді, які чудні настрої надходять в таку пору. Наче слухаєш якусь казку, стару, первісну. З самих могил віє вона. Здається колись, давно— давно, чув її і ніяк не одгадаєш, де саме і коли її чув. І гірш усього те, що ніколи не зрозумієш її.
— А се вірно. — Панна цікаво оглядає мене і потім кидає мені: — А ви знаєте, добродію, ви мене казками не годуйте, а краще, як дійсний панич, допоможіть мені квіток нарвати. Он дивіться, які жовті. Ідіть нарвіть!
— О! З великою охотою!
Євген Григорович увесь час ходить по доріжці і, певне, нудиться і нервується. в нашій роботі він зовсім не приймає участі.
— Євгене Григоровичу! А що, вчорашнього дня там шукаєте? Чи що? І чого він усе дметься, як на одлигу?
Євгене Григоровичу! Євгене Григоровичу! — цокотить панночка.
У Євгена Григоровича кривиться обличчя, і він злісно обзивається:
— А я що, вам мішаю, чи що?
— Ні, то я так питаю.
— Ну так я на такі питання не відповідаю!
— Чому саме? — жартівливо питає вона.
— Не хочу, щоб ви глузували.
Нарешті ми нарвали квіток. На обличчі панни грають легкі рожеві фарби, а з-під довгих вій світяться м’які, з широкими чоловічками очі.
— Ой! Та й хороший букет який! Я вам страшно вдячна, добродію!
Я ввічливо вклоняюсь. Євген Григорович знову кривиться.
— Євгене Григоровичу! Чого ви сердитесь? Ви не повірите, — звертається вона до мене, — увесь час був таким галантним, а зараз, як повстрічались з вами, зовсім перемінився. А признавайтесь, будь ласка, ви не посварились?
— Не знаю, як добродій. Що ж до мене, я нічого рішуче не маю проти нього, — відповідаю я.
— Ну, а щодо мене, то я не маю охоти нічого спільного мати з вами, добродію! — раптом випалює Євген Григорович.
Панна здивовано здвигає брови.
— Он як! То ваша цілком справа, — відповідаю я.
Всім нам стає ніяково. Ми мовчки якийсь час ідемо
по дорозі. Панна дивиться в землю.
— Ви ще не збираєтесь іти додому? — звертається вона до мене.
— Ні, я сьогодні цілком вільний.
— То, може, ми підемо далі? Там коло лугу, здається, повинні бути ще квітки.
— Прошу. Я до ваших послуг, — відповідаю їй.
— Я, мабуть, зайвий тут, — хрипло звертається Євген Григорович. — В такому разі я піду звідси.
— Ми вас не гонимо звідсіль. Адже ж разом підемо! Проте, — холодно відповідає панна, — як ваша ласка, коли не маєте охоти зоставатись, то й силувати не станемо.
Євген Григорович подав руку Наталі, зо мною лише холодно розкланявся і хутко одійшов.
— Ну, і слава Богу, — говорить панна, — я страшно рада, що він пішов. Ви не повірите, — переходить вона на більш щирий тон, — який нудний він. Йому чомусь здається, що ним повинні усі цікавитись, бути тільки в його товаристві. Страшно скучний!
Вона якийсь час помовчала, наче замислилась над чимсь, а далі звертається до мене:
— А куди ми підемо?
— Куди хочете, панночко.
— Ну, то добре, ходім на ярок, он туди.
Вузенька, чисто протоптана стежка кривулею поплуталась понад канавою. Молоді стрункі берізки понад нею, а далі вниз густа ліщина. В одному місці полянка. На ній, певне, ще недавно розтав сніг і жовті голівки кульбаби, як ґудзики, вкрили її.
От і добре. Я страшно люблю сі квітки. Кажуть, що жовтий колір ознака зради, але я сього не боюсь.
— То ви, певне, наміряєтеся зрадити комусь? — жартуючи, звертаюсь до панни.
— О, ні! Я тільки гадаю, що коли б мені зрадили, то я до сього поставилась би спокійно, хай собі як знають роблять!
— Невже вам, такій ще юній, і думати про зраду?
— Ну що ж, буває всяко. А скажіть, будь ласка, — перебиває вона балачку, — що ви тут робите в місті?
— Я агроном. Служу в земстві.
— Агроном? Он як! Се цікаво, але… щоб заїхати сюди і тут животіти, не знаючи для кого й чого… О, ні! Я ні в якім разі не згодилась би! Я тільки й мрію про те, аби скоріш вирватись звідси в Київ, на курси.
— Але я не жалкую. Ось бачите, тут от, в сьому місті, я зустрів таку цікаву, славну панну, як ви.
— Ха-ха-ха! — сміється панна.
Потроху спускається сонце, стихли вже дзвони.
— Мабуть, повернемося, правда? — звертається до мене через якийсь час панна.
Я згоджуюсь.
Панна в доброму настрої. Весняне пальто розстібнуто, і поли його разом з кінцями синьої намітки на голові тріпочуть в повітрі. Лице в неї зарожевілось, а очі світяться м’яким промінястим вогнем.
— Шуме весняний, шуме весняний! — співає панночка. — Боже, як мені подобається ся пісня! Чомусь так тепло і сумно стає, і хочеться чогось хорошого, щоб усю захопило! З вами таке буває?
— Бувало, панночко, та й тепер інколи буває, але я вже зневірився. Рано почав жити, багато постьобало, то й знаю, що, власне, хорошого мало. І тим більша туга: знаєш, що сього хорошого немає, а проте не погасиш сього вогню.
— Як ви чудно говорите! Наче ви старий такий. Аж не віриться. Я все ж таки вірю, що се хороше почуття я повинна пережити, я маю на се право. І так станеться! — запевнено говорить мені панна.
— Знаєте, Наталю, ви ще така юна і стільки в вас бажання світлого, пахучого, як весняний сік!..
— Ну буде… буде…
— І я був би радий, коли б се щастя на вашу долю випало. Тільки зумійте вдержать його в руках, бо воно мінливе, як шуми весняні!
— А чому саме? — запитує панна.
— Не знаю чому, але пригадується мені байка, яку я ще в дитинстві чув. Може, в ній багато дечого переплутано, але самий зміст цікавий. Кажуть, Проліс, такий парубійко лісовий, ходить по лісу. Зробив собі дудку з березяної кори та й дме у неї. От через те такі й шуми веселі. Кажуть старі, що дерева він сим шумом цілує. Квіточки теж. Але не всі, вередливий він. Все шукає свою дівчину Ярину. Підійде до квітки та й питає: "А чи ти не бачила дівчини моєї Ярини?".
"Ні, Пролісу. Біжи туди — сими слідами пройшла вона, поцілунок на мені зоставила, мабуть, в ярок заховалась".
І знову шукає її Проліс, питаючи у всіх по дорозі.