А як знайде він Ярину, то починають довго-довго цілуватись. Та тільки се скоро у Проліса проходить, один або два дні, а потім знову кудись і подався. Та все дме та й дме у березяну дудку. А от як кине Проліс Ярину, то вона тужить, та сльози ллє, та в тузі квіти цілує.
Мене страшенно цікавила сердешна обездоленна Ярина, і великий дитячий жаль викликала вона в моїм серці. І я питав тоді свого діда, який мені цю байку розповідав: "Діду! А скажіть, чи Ярина мене б цілувала?"
"Е, ні, хлопче, вона таких не цілує — тільки квітки та дерева цілує та, може, панських дітей… та й то хтозна", — добавляє дід. І тоді мене страшенно дивувало — чому мене не захотіла б поцілувати Ярина, коли я так жалію її? І от мені здається, що й тепер би не схотіла поцілувати мене Ярина.
— А ви б хотіли, щоб вас неодмінно цілували. Треба знайти її зразу та заслужити, то, може, й поцілує, — кокетуючи, відповідає панна. — А чудну річ ви розказали. Парубійко Проліс і дівчина Ярина. Казка, весняна казка.
— Шуме весняний, шуме весняний… — задумливо співає панна.
А на серці стоїть тиха світла радість, навіяна пахощами молодої трави, лісу, сонця, і стає сумно, що ся радість може незабаром зникнути.
— Панночко, хороша! — з захопленням говорю я. — Я все ж дуже радий, що вас зустрів і познайомився з вами, правда, випадково, хоч давно мав надію, але все ж познайомився! Дозвольте стиснути вам руку і прохати вашого товариства і надалі!
— Будь ласка! — спокійно відповідає панна. — Я завжди вільна, приходьте, то, може, поїдемо гуляти!
— Мені так добре в вашім товаристві: спочиваєш від усього!
Поволі надходимо до міста. Косі промені червонуватими пасмами лягають на міські оселі, грають в шибках будинків. Видно невеличкі гуртки людей на пішоходах. Коли-не-коли проїде візник. Підходимо до будинку Наталі.
— А я шкодую, що після такої прогулянки треба повертатись додому, — говорить Наталя.
— А скільки їх, таких хвилин, доводиться хоронить в буденщині. А невже вам так недобре дома живеться?
— Всяко буває, добродію, як шуми весняні, — задумливо говорить панночка, — повіяли та й розлетілись.
— Але шуми весняні щовесни співають — треба їх, панночко, ловити.
— А треба… Ну, я вам дуже вдячна за прогулянку. Може, коли-небудь зайдете до нас?
— З великою охотою, дуже дякую!
Вона простягає руку і щиро-м’якими проміннями очей усміхається.
Тихий сум співає свою музику, перебираючи денні враження. І на тлі сих вражень такою сірою, непривітною здається Супониця.
Іван Іванович сидить у вітальні і грає на флейту. Довго пробує якісь мелодії і, нарешті впіймавши якусь найближчу йому, починає тоскно її награвати.
— Іване Івановичу! Чому ви так сумно граєте?
— Так, згадалось дещо. От ідуть люди в гості, та вкупі, в родині, а мені й згадалось, як ми з старою колись гостювали.
І він знову починає тягти ту ж саму тоскну мелодію.
Вечірня смуга заходу засмученим сяйвом розлилася в небі, як останній поцілунок юної холодно-чистої панни, і так і застигла в спокійній задумі.
А в серце заліз глибоко якийсь цвяшок, та й коверзає і коверзає там.
V
Непомітно пройшли свята, зоставивши лише тоскний спомин про себе. Після хвороби я цілком вбрався в силу і мусив приступити до служби. Довелося їздити по зразкових ланах, які були розкидані в кількох місцях мого участку. Дні стоять прозоро-ясні, тільки лісові смуги вдалечині вкриваються густою синьою млою. І як твориться все хутко, поспіхом. Ідеш однією ж дорогою, а через день-два і не впізнаєш нічого навколо. Піднімаються вівси, блідою зеленню вкриваються довгі смуги ланів. А жита вже по коліна, і темні хвилі дрібними клубочками пливуть по них. Шаленим поспіхом снується густа, соковито-барвна одіж, прикрасами своїми вкриваючи все навколо.
Безліч жучків, кузьок з радісно-клопотливим співом носиться навколо… Як дрібні зорі в темнім небі, манячать на зеленім полі квіти. П’яною музикою дзвенить радість широко-просторого життя.
— Пилипе, голубчику, — звертаюсь до візника, — прив’яжи дзвінка, хай не мішає слухати, як усе дзвенить навколо.
Пилип повертає своє засмалене обличчя і перепитує. У нього в сю пору були свої думки, він навіть недочув мене.
— А-а, дзвінка? Ну що ж, можна, — охоче згоджується він. — Дехто й справді не любить. А мені, признаться, й нічого. Він усе белемкає, то й охотніш. Наче з тобою розмовляє.
А вітер злегка шумить, гарячими хвилями пестить обличчя, несе пахощі степів.
І мені здається, що моя душа всею істотою злилась з музикою життя і в темп їй дзвенить і рветься на простір.
Приїжджаємо на зразковий лан.
— Ай жарко як, паничу! — звертається до мене Пилип. — Якби оце річка, так прямо і вскочив би в неї.
Поле все зелениться. Буйно пішла пшениця і широким листом поважно колихається під подихом вітру. Вівси в одному місці чомусь гірше пішли, і юні листочки їх пожовтіли. Обходжу кожну частку, роблю помітки в записній книжці. Коні за сю пору спочивають. Пилип, помічаючи, що я повертаюсь назад, напуває коней, і ми їдемо далі.
А додому повертаюсь пізненько, інколи навіть в темінь. Саду нашого не можна і впізнати. Густим роєм білого цвіту обліпило кожну віточку, наче снігом, тільки де-не-де помітні темні листочки дерев. Цвітуть яблуні, груші, сливи. Ніжно-рожеві пелюстки яблуневого цвіту починають потроху осипатись. Тихий бджоляний дзвін поміж ними точить музику. Біла чарівна казка. Пишні казкові хороми з діамантів і перлин збудувала собі дівчина Ярина. 1 сама заховалась поміж ними, в білі серпанки убравшись. Знайди її там! Ллються потоками міцні солодко-п’яні пахощі, голову дурманять, лоскочуть солодкою тугою серце. І все на світі здається немилим, сірим, і нікого не хочеться робити.
Останні промені сонця золотими пасмами вкривають дерева, зоставляючи густі напівтіні.
Приїхала Ольга Петрівна. Але я мало бачусь з нею. Вранці вона в школі, а ввечері рідко застаю дома. У неї десь свій інтимний куточок створився, і вона його любовно, як квочка курчата, пестить. Се помітно по тому, як закохано наспівує вона якісь мелодії. Який у неї зразу п’яний буйно-радісний настрій! Як вона бігає! Певне, кинула людина все, аби віддатись одній насолоді. Зо мною рідко бачиться, але коли зустрічається, кидає на мене якийсь спостерігаюче-веселий, закликаючий погляд, від якого мене всього охоплює п’яним хвилюванням, а вона, певне, помічає се і сміється очима. Пізно ввечері вона зникає. З Євгеном Григоровичем у них, мабуть, склались добрі відносини. І коли я чую, як вони, обоє веселі, одходять кудись на прогулянки, мене охоплює така тоскність і заздрість до них.