— За Ольгою Петрівною? А чого мені скучати? Хіба мало сього добра на світі? Одна пішла, другу знайду, — з байдужою погордою відповідає він.
— А чого ж ви тоді плакали? Я таки й справді думав, що ви кохаєте її.
Євген Григорович мнеться, нарешті піднімається і починає прощатись.
— Ну, вибачайте, Іване Івановичу. Мені ще треба поспішати.
— А куди ж се ви так?
— Та ще треба до нотаріуса Кислиці. Закликали в гості.
— Е-е! Он куди наш кавалер унадився. А я й не знав. Що ж, в час добрий, вона дівчина хороша. Тільки ж треба бути молодцем! Молодцем треба бути!
Євген Григорович нічого не відповідає і хутко відходить.
Час від часу в коридорі бряжчить дзвінок і звідти чути, як поважно іде Феня одчиняти. Несміливі запитання.
Приходять нові гості. Стає без кінця нудно слухати одноманітно-тягучу розмову. І обличчя у всіх однакові, і тримають себе однаково, і в однаковій мірі п’яні. Один з них почав навіть виливати свою душу, щохвилі лізучи цілуватись зо мною. Користуючись моментом, коли немає нікого з гостей, хутко одягаюсь і виходжу пройтись.
Але в місті бруднота, по вулиці стоять глибокі сірі калюжі густої багнюки. Від неї тхне міцним духом залежачого гною.
А день ясний, теплі швидкі струмки вітру пливуть з півдня, сонце ллє ясні проміння, а в них купаються настирливо-одноманітні звуки передзвонів.
Бем, белем-бем… бем…
А прудкий вітер ловить дзвони, підхоплює їх на власні вила і, бавлячись, як м’ячиками, перекидаючи з руки на руку, гонить їх далі, туди за місто.
По пішоходу вже просохло і вузькими смужками поросла юна яскрава травиця. ІДУ за місто, і чим далі проходжу, тим ясніш встає переді мною сіра площа лугу, а за нею густі кущі гаю. Високі дуби безпомічно простягли свої віти в прозоро-чисту весняну блакить. Густі верби сумно-повільно гойдаються, як дівчата в гуртових співах, тягнучи одну і ту ж ноту меланхолійної журби.
Чим вони незадоволені?
Але юні кущі ліщини веселі, хитрувато посміхаються. Знають вони якусь свою таємницю, чогось нового радісного чекають, але нікому про се не скажуть.
Підходжу ближче. Поміж жовтими торішніми стеблинами пробиваються густими кущами молоді шпильки трави.
В густих кущах поплутались стежечки. Попід кущами ще де-не-де зостались невеликі синюваті плями нерозталого снігу.
Поміж листом пробиваються яскраво-зелені листочки з синіми голівками пролісків.
Під гіллястим дубом старенька, вкрита сірою трухлявиною лавка. Чомусь не хочеться далі йти. Ліг і дивлюсь в небо — глибоке, безодньо-блакитне, і такий спокій і легка радість обхоплюють мене. Ллються звідти, з височини, струмки блакиті, цілющою водою промивають мою закоптілудушу.
Звідусіль пливуть міцні пахощі, легкими струмками лоскочуть серце, викликаючи солодку тугу. Їх, певне, вітер приносить. Ось він наче стих, десь в глибині затаївшись. Але раптом підскочив, затрусив ніжним намистом на ліщині і знову піднявся рівним потоком до найвищих гіллячок дубів. Але не бояться старі діди. Тільки стиха гогочуть від холодного жартівливого лоскоту.
У-у-у-у — тягнуть довгу пісню.
Знають старі шуми весняні і люблять купатися в лоскоті їх.
Шуми весняні, шуми весняні… Мутять серце неспокоєм. Піднімуться з жовтих очеретів, поспівають на вербі, а вже полетіли до дуба, пожартували з ним і полинули до білих весняних хмарин, щось шепочучи їм. І шукає в тузі розбуркане серце свого власного щастя, силкується скинуть наболілі трухлявини, метушливо бігає з місця на місце, питаючи, де ж то воно? Чи не тута в небі блакитнім? Чи не тута в квітках пахучих? Але хутко одлітають дні весняні, а з ними пора шукання, і зостається порожнеча і звичайні трухлявини.
Шуми весняні… грають танок музичний, клопотливо шукаючи.
— Проліску-братику! Чи чекаєш ти зо мною кохання?
— Так, вітре весняний! Вже бутони розвилися мої, вже листочки мої готові приголубити тебе, йди до мене, вітре весняний.
— Хо-хо-хо-хо! Він вже готовий! Хо-хо-хо!
І подався знову незадоволений, і знову питає, і одлітає, жорстоко насміхаючись, а в самого незадоволення.
Шуми весняні… Шуми весняні… Танок кохання струмками ллється, тягне в свої тенета. Усім шукаючим музику чарівну шепоче на вухо. І в п’янім танкові оддаються серця одне одному. Але надходить спокій і втома, і одлітають гнилі висохші серця, зоставляючи на свято життя лише міцних, лише спаяних музикою життя…
Шуми весняні… Шуми весняні…
Бренять вітри по березовій кобзі, предківські таємниці землі співають. Слухає стомлене серце, бажаючи злитись з свіжими потоками, але даремно. Не оживлять весняні струмочки струхлявілих дуплянок.
Шуми весняні! Шуми весняні! Шуми шукання й протесту.
Шепочуть надії і сичать розчаруванням, найсолодшою втіхою лоскочуть, тугою глибокою хвилюють!
Шуми весняні. Шуми весняні!..
Голосні кроки поспішаючі наближаються до мене. Чую стримані голоси. Піднімаю голову. Проходять по доріжці з пучками пролісків дві дівчини. Подивились на мене, злегка усміхнулись, а одійшовши поодаль, почали сміятись і потім поволі зникли. І знову тиша, тільки легкі тіні надходять, і шумлять потоки вітру.
Почувся дзвінкий дівочий сміх, нарешті чую докірливий голос:
— Ну хіба ж можна так! Ну, який би там босяк міг бути! Просто хтось прийшов і ліг собі спочити на лавці.
Але її перебиває сухий роздратований голос:
— А я вам не раджу туди йти. Ну хоча б і так. Чого вам неодмінно хочеться йти туди? Хіба ми не можемо тут гуляти, щоб ніхто не бачив? Неодмінно вам туди треба. Усе вам хочеться до когось. Може, вам скучно зо мною — ну, тоді я нічого не маю!
— Е, як це все надоїло, Євгене Григоровичу! Невже не можете про віщо інше думати? А ще називає себе інтелігентною людиною.
Я хутко підхвачуюсь і зіскакую з лавки. І хто ж тут на полянці? Панна Наталя! Я встаю і дуже ввічливо розкланююсь.
— Спокійної ночі, добродію!
— Вибачайте, не спокійної ночі, а "воістину воскрес"!
— Ха-ха-ха! — дзвінко заливається панна. — Я думала, що ви спали, а ви, виходить, воскресли. Ха-ха-ха!
Я підходжу. Панна довірливо, але осторонь простягає мені руку, а з очей прямо прискає сміх. Євген Григорович дуже холодно вклоняється мені, дивиться вбік і курить цигарку.
— Ви не знайомі? — питає Наталя.