М’які пахучі шелести пливуть в повітрі, шепочуть якусь давню ілюзію-казку весни.
IV
Ранкова зоря стоїть прямо перед вікном вітальні, в якій розташовані великодні страви, і, чим ясніш стає вона, тим більш чітко падають рожеваті смуги на протилежну стіну.
Іван Іванович клопочеться коло столу. Він увесь час гукає на Феню, метушиться, розставляє посуд, одтикає пляшки з вином.
Посеред столу на довгій мисці порося. Шкіра темна, гладко вичищена, від чола його з заплющеними очима віє холодним суворим спокоєм.
Я підходжу до Івана Івановича христосуватись. Він старанно перед сим витирає губи.
— А-а, нарешті і ви повернулись. Ну і гаразд. А я, правду кажучи, уже й чекав вас. Ну, то будемо розговлятись. Сідайте, будь ласка. — Сьогодні він урочисто— серйозний, а проте в обличчі застиг якийсь сум.
— Так-то, голубе Василю Павловичу. Розговляться доводиться удвох — як бурлакам. Ви молодий, а я старий, а все ж холостяки. От і довелось. самому готуватись. Сказано, як нема дружини.
Він помовчав. Випили по чарці вина і знову почали "пробувати".
— А знаєте що, голубе мій? — почав знову Іван Іванович. — Коли є охота — женіться. Беріть кого хочете, тільки чесну, розумну людину. А тільки не зоставайтесь один, як я оце. Хіба оце мурло, — додав він пошепки, — з яким я зараз живу, може втішити на старість? Дав п’ятсот, як хлопця привела, ну то оце і ходить коло мене.
А ви думаєте, довго вона буде зо мною? Не з таких. Оббере, скільки зможе, і така й була. А без жінки, братіку, не можу — хоч і старий. З молодих літ звик, то й на старості трудно одвикати.
І так воно, як кому везе. Я таки трохи раніш скакав, як кажуть, у гречку, ну а стара гризла мене, гризла — поки й на той світ не пішла. От, думаю, коли воля, а воно, виходить, інше. Злигався з рябою дівкою та й живу.
Ех, якби таку жінку, як Ольга Петрівна! Та тільки не той… не ті літа. Далеко куцому до зайця. Знаю я її — не з тих вона… Тільки, мабуть, і сама не знає, кого шукає.
А ще краще знаєте що? — трохи помовчавши, додав він. — їдьте звідси, їдьте куди-небудь в велике місто, вибирайте хорошу собі дружину. Там воно краще живуть люди. Чи, може, тому, що серед чужих та рідко бачаться. А тут нудьга заїсть, їй-богу, заїсть. Або ви, або вона, а хтось почне в гречку скакати, од нудьги почнете… Ніде спочити…
Тут був один нотаріус. Приїхав молодий, чесний. Обоє такі хороші, що всі прямо дивувались, як вони гарно жили. А проте багнюка затягла — він почав пиячить, а до неї по три хлопці ходило в одну ніч. Інколи від нудьги брала з вулиці прямо городового. Те буде і з Ольгою Петрівною. Ви думаєте, мені не жалко? Тільки знаю, що я вже не допоможу: не ті літа… А вже як спіткнулась, підняться не підніметься. Сього сопляка, Євгеньку, вона покине, ось побачите. їй треба не таких — здорових, суворих, щоб узяв її, як кажуть, в перепльот.
А проте… я се так кажу вам, а хтозна, як краще. Може, нежонатим ще краще. Хто може знати душу жіночу, хто її знає? Так-то, Василю Павловичу! Ну, та буде. Краще вип’ємо ще по одній. За упокой моєї дружини. Хай їй там легко згадається!
Він злегка крякнув, на очах виступили сльози, лице налилось синьою кров’ю.
На протилежній стіні виросли пасма перших привітно-яскравих променів сонця, деякі з них відбилися в рубцях люстри і заграли райдужними кольорами. Іван Іванович почав дрімати.
— Іване Івановичу! — обзиваюсь до нього. — Ходімо спати.
— А так, серце. Ходімо, ходімо.
Я теж ліг спочити. Але чомусь не спалось, пливли свої думки. Знову підступала нудота. Почали дзвонити, і одноманітно танцюючі дзвони линули до мене через кватирку вікна і своїми безугавними потоками дратували мене.
А той рік у Києві, у сю саму пору, я гуляв з панною. Чисті, піском посипані доріжки. По клумбах починали пробиватись сині голівки перших весняних квіток.
Темний холодний Дніпро розгорнувся у всю свою широчінь, тільки на заході синьою смугою манячили далекі смутні ліси. Шумів вітер, виблискували в дрібних хвилях промені сонця. Свіжими ростами землі пахло. У панни сині квіточки колихались на брилі, наче васильки.
Лице юне, рожеве, і м’які променясто-сині очі.
— Товаришу Васильку! Спустімося туди, вниз. Як там ловко! Що, якби прямо в провалля.
Панна наближається до провалля. Я ловлю її, вона граційно перехиляється через поручні і сміється.
Грають очі, шумить вітер, бурхливими потоками хвилюється кров.
— Панно, товаришко! А хто то вам такі квіточки, як баранчики на вербі, закрутив?
— Е! — киває панна. — Не скажу! Одгадайте!
— Ну, то як же се я можу знати?
— Шуми весняні. Знаєте їх? Вслухалися в них? Ні? Ну так прислухайтесь!
І вона нахиляється близько, щось шепочучи на ухо, і тікає. Кров кидається в голову, я біжу і ловлю її, а потім цілую. Панна зразу обурюється, а потім схвильовано сміється. Цілий день гуляємо, а повертаємось додому стомлені, але свіжі, повні пахощів вітру і молодої трави. А ділили кохання в кімнаті похапцем, щоб ніхто не почув. І коли повертався додому, на серці зоставався лише сум і порожнеча.
І от знову прокидаються шуми весняні, будять кров, тугою юною тягнуть на сонце, на зелені оксамитові килими. Шуми весняні… Шуми весняні… Спитай вітра, з ким він говорить! Од верби полетів до дуба а вже знову шелестить в комишах. А в шумі його вчувається сум — сум протесту і незадоволення.
О десятій годині починають прибувати з візитою гості. Вони в потертих з плямами сюртуках, трохи напідпитку.
Іван Іванович, певне, не виспався як слід і тому тягне розмову довго, в’яло і нудно. Розпитує про міські новини, частує гостя, а самому так і хочеться до ліжка. Прийшов і Євген Григорович. Він увесь в святному. Чорний костюм кошлато теліпається на ньому, і здається, що то не жива людина, а напіврозбитий манекен. Біляве волосся гладко прилизане, очі сухі, з вузенькими чоловічками. Він уже встиг побувати в кількох родинах, і від нього тхне перегорілою горілкою. Зо мною він теж похристосувався, але тримався увесь час холодно.
— А за Ольгою Петрівною не скучаєте? — суворо оглядаючи, питає його Іван Іванович.
Євген Григорович злегка мнеться, виймає портсигар, стукає об нього цигаркою і, вдаючи з себе цілком спокійного, зневажливо цідить: