—" Ніколи не пізно...— почав я, але завважив, що вибираю не ті слова, а тим часом загубив думку.
— Ніколи не пізно? — спитав він, стомлено всміхаючись.— Треба просто почати наново. А якщо не вихо-
дить, не виходить, та й годі, бо вже надто пізно? — Штіллер наче раптом потверезішав: — Рольфе,— сказав він цілком ясно й твердо, хоч язик йому плутався,=^ я можу людину вбити, але не можу її воскресити...
Йому, очевидно, здавалося, що цим сказано все. Вій знову сягнув по пляшку, на щастя, порожню, й вицідив із неї кілька крапель.
*=— Що не виходить? — спитав я. Він тільки-хитав головою.— Ти ж кохаєш її? Хочеш, щоб...
Він і далі хитав головою, не слухаючи мене.
— Вона вже нічого не може прийняти від мене,— сказав він.— Нічогісінько! Сама каже. А потім: "Дай мені спокій". Ґречно, як вона вміє. Я не знаю, Рольфе, що не виходить. Не питай мене. Я її знівечив...— Він м'яв тримтячими пальцями розкришену цигарку, але хоч почав уже говорити.— Знаю, що доводжу її до божевілля. Завше чогось чекаю. Чуда! А потім починаю тремтіти на самий її —вид. Може, я помилився. Мабуть, таки помилився. Не так вона дуже змінилася, о ні! Немає ніякої потреби. Облиш мене, каже, а я стою, мов дурень. Я її не розумію. От і все. Не знаходжу її. А тоді ненавиджу. Просто-простісінько: я гину, коли не можу кохати, а вона...— Штіллер розчавив цигарку.
— Звідки ти знаєш, що й вона не гине? Він похитав головою.
*Й* Слухай,—сказав я,— ти некритичний до себе. А вона критична?
^ її некритичність — то її власна справа.— Він мов-чав.^— Що ти розумієш під коханням? — спитав я, але Штіллер тим часом знайшов іншу пляшку і знову налив собі майже повну чарку.— Та годі тобі вже пити!
Проте він випиз.
Це все дурне,=^ сказав він.— Ти тремтиш, Рольфе, ти ж босий... Що я розумію під коханням? — згадав він, прикладаючи ще раз до вуст порожню чарку.— Одинцем кохати не можна, я ж не святий, Рольфе...
Справді, я дуже змерз. Не знайшовши, чим загорнутися, я присів навпочіпки, схопив зі столика газету й засунув у коминок. Там ще лежало кілька ялинкових полін і навіть один буковий оцупок. На якусь хвилину я був зайнятий...
— Що мені робити? — почув я раптом за спиною Штіллерів голос.-= Що, га?
або
Коли я обернувся, Штіллер знову стояв і бив себе кулаками в чоло. Він був білий як крейда і, як перше, хитався на ногах, однак, мабуть, потверезішав, бо вже не заникувався.
— Чому я ніколи не знаходив її? Ніколи! Хоч би на день, Рольфе, на годину за весь цей час. Ніколи! Що це таке? Скажи мені.
— А чого ти сподівався? — спитав я. Сподівався? — перепитав він.
— Так, чого ти сподівався два роки тому, як ви приїхали сюди, щоб жити вкупі? Я питаю тебе, бо сам не знаю. Здається, ти сподівався, що вона зміниться.
— Так само, як і я.
— Не гнівайся,— сказав я, розпалюючи в коминку,=ч але це нагадує мені роман. Зміниться? Людина впевнюється, що завинила перед кимось, а також перед собою, і десь по роках ладна все направити, з умовою, що той хтось зміниться... Чи не задешева сподіванка?
— Задешева, як і все в мені,— почув я на відповідь, але не дався на його гачок, а знову спитав:
—" Чого ж ти все-таки сподівався?
Штіллер задумався. Я роздмухував вогонь у коминку.
— Всього, тільки не того, що лежить у межах людських можливостей,— врешті відповів я сам" собі.—І з твоїх листів у мене склалося враження, що ти говориш зовсім не про кохання, а про ласку, про... ну так, про ерос у якійсь подобі. Людина в нашому віці чогось такого потребує, і я вважаю великим щастям, якщо така ласка є... Тількц тут ідеться про інше.—Вогонь уже весело потріскував, і Штіллер не перебивав мене: я говорив навіть більше, ніж хотів. Але ж почав я сам.^ Не виходить, кажеш. І ти справді дивуєшся? Після такого багаторічного досвіду? А тоді заявляєш, що пробував. Що? Часом здається, що ти вважаєш себе за чарівника, який здатен геть змінити пані Юліку. До того ж, но-моєму, йдеться тільки про те... Важка справа! Юліка стала твоїм життям, це правда. Чому ти вернувся з своєї Мексіки? Саме тому, що переконався в цьому. Ви зв'язані одне з одним... Воскресити! Це твоя давня химера, хай мені буде дозволено так сказати: твоя вбивча пиха... Хочеш бути рятівником своїм і Юлі-чиним! — Штіллер мовчав.— В одному лиш,— почав я знову за хвилю,— я, може, розумію тебе аж надто добре. Людина віддається, повертається, щоб віддатися, але ніколи не віддається назавше. Бо хтозна, може, то була б тільки млява покора, вдоволення самим собою, а як наслідок — своєрідне міщанство... Ти, кажеш, тремтиш. Ну й тремти! Ти знаєш, що я маю на думці. Тремтиш, бо від тебе завше, ненастанно вимагають, щоб ти віддавався... А як ти сам гадаєш? — Штіллер стояв, а я сидів на столику, простягши босі ноги до коминка. Він мовчав.—Адже не думаєш, що з іншою жінкою* може, відвертішою, такою, наприклад, як Сибіла, можна з усім тим упоратися, що носиш у собі. Чи, може, думаєш? — Повернувшись, я побачив його обличчя-тільки знизу; він дивився понад моєю головою на полум'я в коминку.— Ти підбиваєш мене говорити те,— знову почав я,— що й сам добре знаєш.— Штіллер стояв, застромивши руки в кишені, очі його були розплющені, притомні, але порожні й нерухомі.—Ти кохаєш її, Штіллере.— Він начебто не чув.— Скажеш мені, коли захочеш лишитися сам.
У теплі, що пашіло з коминка, я знову відчув утому й насилу стримав позіх.
— Котра вже година? — поцікавився Штіллер. Було десь близько другої.— Вона чекала! — сказав він.—-Бачиш, вона чекала, а я не чекав на неї! Від нашої першої прогулянки. Не чекав на якийсь знак, слово, на допомогу, на радість, на все, на єдиний знак за всі ці роки! Я їй дорікав,~а вона мені ні!.. Правда ж?
— Хто ж так каже? — спитав я замість відповіді. Тепер Штіллер пронизував мене поглядом.
— Рольфе,— заявив він,— вона хоче вмерти! — І кивнув головою.— Хоче! — Він був глухий до моїх заперечень, що їх я втовкмачував йому п'ять чи десять хвилин, і тільки, як йому відгикувалося вино, мурмотів: —■ Перепрошую.
— Ти справді дійдеш до того, що одного дня буде пізно,— сказав я.— Вона лежить у лікарні, а ти й далі нарікаєш на неї.
Він задумано втупився перед собою. Нарешті я взяв його за лікоть і струснув.