" Безсумнівно, там нагорі доконують чудо, плекають християнство хоч раз не серед злидарів, а серед багатіїв, що, очевидно, дає більший зиск. І справді досягають того, що такий собі розбійник, награбувавшись досхочу, заглиблюється в себе і віддає свої два, три, чотири чи дев'ять мільйонів на заспокоєння душі або принаймні на те, щоб швидко протиставити комунізмом ві кращу ідеологію, а собі залишає тільки один-одні" сінький мільйон, щоб на старість не бути громаді тягарем. Я не зношу такого християнства; сім мільйонів, мовляв, краще, ніж зовсім нічого, і всі так добровільно, так, бачиш, по-людському віддають їх, що робітники всіх країн, коли вони хоч трохи трактовні, ніколи не повинні виступати проти такого грабіжника, бо можливість, що такий розбійник-капіталіст раптом загляне у власну душу й просто поліпшить світ ззовні, в тому готелі нагорі раз назавжди доведена. Ось вам і кращий світ, і без жадних революцій!
Моя дружина тим часом задрімала, і, щоб не заважати їй, ми з Штіллером зійшли на берег, розмовляючи про камені, про геологію, хоч не дуже на ній зналися. Потім спробували, як за хлоп'ячих років, пускали по воді калалики. Змагаючись, ми поскидали навіть піджаки. На якийсь час ми наче забули про все. Клініку 6 Валь-Моні було видно, але ж ми знали, що бідолашна пані Юліка почувалася, так би мовити, чудово. Наша розвага геть нас захопила. Та скоро наша дама почала вимагати, щоб ми йшли далі. Надвечір'я, хоч таке саме безхмарне, раптом показалося початком цілком іншого дня. Мені здалося, наче від ранку минули вже цілі роки. Дорогою назад Штіллер говорив тільки про пані Юліку. Я ніколи не чув, щоб пані Юліка каялася, що лишилась бездітна, а Штіллер був переконаний, що во-" на кається, зробив те каяття своїм власним чи навпаки. Він не докоряв собі, казав, що інакше, мабуть, не могло бути, але слова його важили стільки ж, як правдиве каяття. Нарешті, коли вже ми стояли коло фунікулера, він мовив:
• "— Шкода, що ви так і не змогли як слід пізнати Юліку!
Коли я відповів, що пізнати її ще не пізно, Штіллер, видно, сам злякався своїх слів.
Того великоднього вечора Штіллер повернувся з клініки дуже швидко.
— Юліка почувається цілком добре,— заявив він.—" Лікар просив сьогодні не турбувати її. Але дозволив прийти вранці,— додав Штіллер і відразу розвіяв наш прихований страх.— Вона почувається добре, але їй потрібен іще цілковитий спокій.
Ми всі це розуміли, і Штіллер був сповнений надії. Він заповзявся приготувати нам давно обіцяні грінки з сиром, а отже, влаштувати приємну, затишну вечерю. Він розпалив у коминку вогонь, охолодив вино й вистругав три шпички, щоб підсмажувати на вогні сир. Звісно, то була не селянська грубка, як на присланому малюнку, а радше розцяцькований коминок із підробленого мармуру у так само підробленому стилі початку нашого сторіччя. Грінки вийшли чудові, принаймні на наш смак; ми були голодні після прогулянки. Того вечора Штіллер багато пив. Щоразу, як ми хотіли кінчати вечерю, він відкорковував нову пляшку, і так серед не вельми жвавої' розмови ми сиділи аж до одинадцятої години. Штіллер не був п'яний. Він швидко пив вино малими ковтками з високої вадської чарки і був бадьоріший за нас. А все ж не слухав, що говорилося. З очей ладні були бризнути сльози. Навіть як я пробував говорити про пані Юліку, він не слухав. То був тяжкий вечір. Може, він хотів щось сказати наодинці моїй дружині чи мені. А нас сиділо троє, і ми теж були такі самі безпорадні, як і він, силкуючись знайти якусь веселішу тему. Штіллер нарешті сам знайшов таку тему, краще за нас. Через півгодини трохи жвавішої розмови ми попрощалися й подалися до кімнатки в башті; Штіллер лишився стояти внизу в сінях — так само, як під час нічних телефонних розмов, не відповівши на наше кількаразове "добраніч". Я вже вважав за погану манеру, за своєрідний сентиментальний примус те мовчазне чекання, поки я, поклавши трубку чи зачинивши двері, перерву розмову... Хоч які ми з дружиною були стомлені, але не могли заснути.
Десь коло першої години я ще раз зійшов униз. У сінях було темно, натомість у вітальні світилося, і я завернув туди так, як є, в піжамі й босоніж, ступаючи майже нечутно. Наш приятель сидів перед згаслим коминком і, здавалося, спав. Я підійшов до нього, щоб чимось прикрити, але очі в нього були розплющені.
— Чому ти не спиш? — запитав Штіллер, насилу повертаючи язиком. Він був уже геть п'яний.
— Не треба більше пити,— сказав я.
Він налив чарку, наче з упертості, і скинув на мене оком. Я довго й розважно вмовляв його. Штіллер вихилив чарку, а коли підвівся, то ледве встояв на ногах.
— Пусте,— сказав він.— Я знаю, що впився, бридко, негарно, по-хлоп'ячому...
Він хитав головою, оглядався, наче щось загубив, і тримався за спинку стільця.
— Вона вмре? — запитав він, не дивлячись на мене. Я спробував заспокоїти його, та Штіллер просто не
слухав мене. Він схопив кочергу, не знаючи, що з нею робити. Очі йому були повні сліз, та на мене ті сльози не справляли враження: я ж бо знав, який він п'яний.
— Ходімо ляжеш,— сказав я. Він позирнув на мене:
— Учора опівдні, коли я думав, що вона помре... вчора опівдні...
Я чекав надаремне: Штіллер не міг говорити далі, не сподівався, що буде ще з кимось нині говорити, а тепер йому заважало почуття, що в нього плутається язик.
— Запізно,— коротко докінчив він.
— Що запізно?
Я почав мерзнути.
— Все,— нарешті відповів Штіллер.— Два роки, голубе, два роки! Я пробував, їй-богу, пробував...— Він гикнув.— Перепрошую.— І знову замовк. Очевидно, він був не такий п'яний, як я спершу гадав. Йому хотілося говорити, і я підтримував розмову:
— Що ти пробував? Йому довелося знову сісти.
— Байдуже що,— сказав він.
Я ще ніколи не бачив Штіллера в такому стані, таким жалюгідним, відразним і смішним. Мені було шкода його. До того ж я не знав, що мені робити. Моя розважність самому мені здавалася банальною.
— Вона помре? — знову спитав він, спершись на руки; мабуть, йому крутилося в голові.
— Ти ж сам розмовляв з лікарем,— відповів я. Що тобі сказали? Пригадай.
Він хитався навіть сидячи й не помічав того, не помічав, що брав сірника не тим кінцем, нарешті кинув його, тримаючи й далі в роті незапалену, зім'яту цигарку.