То була (на думку мого прокурора) найбезглуздіша ситуація в його житті, проте не позбавлена користі. Він відкрив у собі неймовірний квантум сентиментальності: пив у ресторані доти, доки розплакався й мусив тікати. Далі примітивізм: він пас очима кожну більш-менш чисту спідницю й годинами обмірковував найдешевшу помсту. Далі дрібноміщанство: протягом тих чотирьох днів і ночей він (каже) здобувся лиш на кілька хвилин справжньої муки, що присилувала його стати навколішки в покої з квітчастими стінами, і то не була поза чи дія алкоголю, тільки страждання, що спалило в ньому залишки докорів і співчуття до самого себе. Та насамперед він збагнув, що не вмів кохати жінки, для якої не був би ідолом, від якої не сподівався б вдячності, уваги, захоплення і т. д. То була мука. Лежачи вбраним на залізному ліжку й затягуючись цигар* кою, він мордував себе безсоромно-докладними уявленнями, як його дружина віддається іншому; однак то вже була не мука, а заспокоєння, що його він собі дозволив. Тяжче було переконатися, мимохіть визнати, що й рівень його почуттів, і його зрілість виявились зовсім не такі, як він собі гадав. Навіть його воля (каже він) не доросла до такого випробування. Він виїхав без слова, але не стримався, щоб не прислати своїй секретарці заклеєного листа, якого та мала віддати дружині, коли б вона запитала про нього, листа з адресою про всяк випадок. Протягом чотирьох днів такого випадку не сталося. Диво дивне — його відсутності не помічено! Щодня через тридцять хвилин після того, як з півночі прибував потяг, він запитував "posta restan-ta" 1 — і все дарма. Щоправда, хвилинами він відчував спокійну гідність, спромагався читати англійсокоїр мовою Черчіллеві спогади, старанно поголившись, сидів без діла на ранковому сонечку, пив своє червоне кам-парі, гортав публікації про те, що діялося за лаштунками другої світової війни, не поглядаючи на годинника, а проте насправді чекаючи, що Сибіла помітить нарешті його відсутність, почне його всіма способами шукати. Рольф не здивувався б, якби десь на генуйській вулиці здибав Сибілу, що шукала його, сповнена каяття. Через її "негідну" мовчанку, що прибрала для нього образ мармурової зали італійського головного поштамту, він щоразу білів, як полотно: скільки ще ця жінка змушуватиме його робити те саме відкриття, що він не годен втілити в життя своїх власних теорій! Нарешті четвертого дня надійшла телеграма. Як завше врятована людина, що її першу хвилину зовсім паралізує від-пруження, він якийсь час сидів нерухомо, стомлений, байдужий, не розриваючи конверта, не цікавлячись, що ж там пише дружина. Одначе телеграма була не від неї: то секретарка питала, коли він повернеться. Цього вистачило. Він засміявся. На нього телеграма подіяла (як він сам каже), наче холодний душ. Він подер телеграму на клапті, викинув до кошика на сміття й вирішив сісти на перший же потяг. Але, щоб заплатити за готель, йому бракувало тих двадцяти тисяч лір. Що робити? Треба було десь продати той заклад, той американський крам, і то якнайшвидше. Найзручніший потяг від'їжджав опівдні. Аби тільки знову не їхати вночі! Була приблизно десята година ранку, коли Рольф, трохи збентежений, бо пакунок у нього під пах
1 "Пошту до запитання" {Італ.).
вою був вельми неохайний, вийшов із готелю, не дуже рішуче, та все ж поклавши собі спробувати свого хисту як продавець, знайти крамницю одягу, звісно, не дуже показну. Знову було дуже гаряче; він пітнів, але не скидав краватки, щоб справити краще враження. В першій же крамниці його випровадили, трохи брутально, а трохи співчутливо, й він збагнув, що треба вдатися до ще біднішого кварталу. Вибило одинадцяту, коли за четвертим разом Рольфа принаймні не вигнали за двері й уперше дозволили розпакувати крам; йому пощастило, що в крамниці не було покупців. Досить було глянути на пруг "американського" краму — власник крамниці, блідий, зухвалий дженджик, зареготав Роль-фові в обличчя. Рольф не думав про заробіток, хотів лише вернути бодай частину втрачених грошей, щоб заплатити за готель; крам був дешевий, певне, дуже дешевий, коли його так потрактували. Дженджик нахабно став читати далі свою газету, наче Рольфа й не було в крамниці. Тут Рольф уперше говорив не про дивовижну оказію, а про своє справжнє становище. Не виявляючи ніякісінького зацікавлення, хоч би чисто людського, не завдаючи собі труднощів бодай зрозуміти Рольфа, що б йому, звісно, нічого не коштувало, дженджик, позіхаючи над шелесткою газетою, взагалі не звертав на Рольфа уваги аж поки той сам пішов геть із своїм пакунком під пахвою. Він був майже у відчаї і вже не думав про свою дружину, про її гордовите обличчя, що аж світилося щастям. Як видно з пруга, то таки справді був благенький крам, шорсткий, зовсім не вовняний, навіть наполовину, і такого ткання, що його мій прокурор ніколи сам не носив. Щось просте, дешевеньке, та ще й тілесного кольору! Він сів на східці під старою церквою, на яких воркували сиві голуби, полискуючи блакитними, зеленавими й фіалковими шиями, й став міркувати, що за таких обставин можна зробити, чи принаймні силкувався міркувати. За ним височів фасад у стилі барокко, вартий якнайбільшого захоплення; Сибіла краще за нього розумілася на таких речах. Тепер уже ніщо не заважало йому розпустити краватку й закачати рукави сорочки (мабуть, і так уже брудні). Він тішився принаймні тим, що його хоч не бачить дружина. А інші нехай дивляться! Горішня частина фасаду в стилі барокко, верхні його закрутки, освітлені сонцем, яскріли вохрою на тлі небесної блакиті. Дзиґарі вибили дванадцяту. Потяг від'їжджав за дві години. Треба було також зняти з руки золотого годинника, перше ніж податися до торгівців старими речами на портових вуличках, туди, де крам розвішують просто на облуплених мурах: сорочки, штани, шкарпетки, капелюхи. Тепер йому важили вже не ліри (так він каже), а лише довіра до самого себе — він її теж, як і пакунок, що дедалі більше розлазився, взяв під пахву. Чому він зр^-зу не вдався до тандитників! Того ранку він був упев-неніший у собі, ніж будь-коли, навіть пережитий анекдот тішив його: пригодиться колись розповісти у веселому товаристві. Отже, він насвистував собі, чи, радше, чув, як насвистує, проте сам добре усвідомлював, що на серці в нього неспокійно. То була портова вуличка, квартал, де панувало право кулака. Не бажаючи, щоб його тут, де вже не було поліції, налупцювали як шахрая, він уперше розгорнув свій пакунок на якійсь бічній вулиці пересвідчитись, чи краму стане на чоловіче вбрання, його було аж забагато. Рольф знову згорнув проклятий крам, добре поморочившись,— боявся, щоб він не впав на брук і не смердів сечею. Потім підійшов до одного тандитника й спитав, кудою йти до станції. Пригощаючи його цигаркою й весело розмовляючи, він згадав про крам, що його купив учора, аби замовити собі вбрання в італійського кравця. Але так уже буває в л^итті: нині він дістав телеграму й мусить нагло виїхати, потім доведеться лаятись у митниці, як не дозволять перевезти крам,— одне слово, вигадав довгу, безглузду історію, яку вважав за дуже хитру, якраз на східний кшталт. Проте його костюм із виразними слідами запрасованих пружків на штанях, надто елегантні черевики, не кажучи вже про золоту каблучку, що, звісно, впадала в око,— все те не викликало в тому місці довіри до його особи. Правда, йому дозволили розгорнути просто неба крам, що його він хотів продати. Кілька жінок із немовлятами коло грудей, поглядаючи на Рольфа не вельми прихильно, стежили за його рухами з недовірливою цікавістю. Тандитник, дідуган із чорними зубами, від якого тхнуло часником, докладно обмацав крам. Це дало Рольфові слабеньку надію, таку слабеньку, що він навіть не зважився назвати ціну, а спитав, скільки б торгівець йому дав.