Ш
вив крам, як і Рольфа, і взагалі він неохоче гайнував час на розмову. Рольф уже двічі йшов собі геть, але щоразу його завертав схвильований матрос, що без перекладача був цілком безпорадний. Після довгого торгу (Рольф принаймні на хвилю забув про свою дружину) генуєць моргнув їм — так звичайно дають знати, що готові до незаконної угоди,— завів чимраз вужчими вуличками, повними східців, дітей і галасу, кривими виярками, геть завішаними строкатою білизною, до понурих сутичів між двома будинками, де він зважився оглянути крам. Рольф, звільнившись на мить, закурив; усе відбувалося мовчки. Генуєць, уже через саму свою образливу зверхність неприємніший за матроса, що весь час зиркав ца годинника, висмикнув з краму дві чи три нитки, полизав їх і став оглядати в сутінку понурого закутка. "Отже,— сказав він,— це не вовна! В кожному разі, не чиста вовна, може, наполовину". Рольф перекладав, трохи згладжуючи різкі вислови. Отже, останнє слово: тридцять тисяч лір! Коли нарешті дійшло до сплати, то виявилося, що генуєць, на жаль, мав із собою десять тисяч лір, а решту, звісно, вдома, але ж матрос не міг чекати. Що робити? Може, перекладач допоміг би їм? Певне ж, вони до цього й вели, Рольф помітив відразу, хоч який був заклопотаний своїми справами. І якщо він усе ж таки витяг свого не дуже повного гаманця, то не через те, що співчував матросові, а тільки (так він каже) щоб не показатися по-міщанському дріб'язковим. Матрос, вдячний Рольфові й лютий на генуйця, що так зухвало скористався його скрутою, згорнув тридцять тисяч лір, з яких двадцять тисяч заплатив Рольф, попрощався й побіг. Було вже пів на другу! Генуєць, хоч із матросом повівся й негарно, до Ррльфа поставився, як джентльмен: не захотів узяти пакунка, попросив, щоб Рольф потримав його в себе, поки він принесе гроші. Так би мовити, лишив заклад, бо відчував, що йому не довіряють. Вони знову рушили вбогими вуличками. Рольф тримав під пахвою зав'язаний пакунок. За якийсь час генуєць, що цілу дорогу ображено мовчав, сказав нарешті: "Міа casa, attenda qui, vengo subito!" 1 Рольф побачив занедбану
Ось мій дім, почекайте тут, я зараз прийду! (Італ.)
браму з часів Ренесансу. Він не міг збагнути, де опинився, знав тільки, що десь у Генуї. В порту неподалік озвалася сирена якогось корабля. А може, це все-таки не шахрайство? Полуднева спека літнього дня, відчутна навіть у тій тінявій, оточеній пліснявими, вологими мурами вуличці, тиша, бо вуличка була далеко від людних місць, сонливість після ночі, проведеної в потязі... Але не тільки це. Ще двадцять чотири години тому Рольф був у Лондоні як учасник міжнародного з'їзду юристів, а тоді (вчора) летів за досить вітряної погоди, вечеряв з надзвичайно схвильованою і радісною дружиною, потім стояв під замкненими дверима її покою, потім вона відчинила і т. д... Світанок у Мілані, півнячий концерт — і все те впродовж двадцяти чотирьох годин. Трохи забагато. А тепер ця вулиця пліснявих злиднів, де по мурах течуть помиї. ї знову свідомість, що факт, хоч ти про нього на якись час і забув, усе одно не перестав існувати. Ні, весь час, ненастанно, наново він бачив її обличчя, осяяне щастям, яке їй дав інший чоловік. Це не поганий сон, а щось реальніше за Геную з її вуличками, дітьми й цим муром, до якого можна доторкнутись рукою... Та ще й така спекота, що доводиться розпустити краватку, та ще й пакунок, що його ніде не дінеш... Тож Рольф не мав іншої ради — він тупо дрімав, тривожно відчуваючи, що генуєць просто обдурив його... Була вже майже четверта, коли Рольф, сидячи на підмурку й тримаючи на колінах проклятого пакунка, що правив йому за подушку, зненацька прокинувся. Звісно, генуйця не було й сліду. Десь на подвір'ї гралися діти, гукали матері: "Етторе! Етторе!" — і трохи вищим голосом: "Джузеппіно! Джузеппіно!" А тут, унизу, сидів чужий добродій із золотим годинником на руці й надаремне чекав на свої двадцять тисяч лір. Рольф підвівся. Заросла мохом брама за часів Ренесансу, яку він роздивився докладніше, взагалі вела не до будинку, а на поближню вуличку. Рольф стояв і наче аж тепер збагнув: Сибіла в обіймах іншого чоловіка — ось що сталося. Перед тим він мимохіть час від часу поглядав на молодого генуйця, подумки питаючи себе, чи Сибіла могла б покохати такого чуба, такі вуха, такі вусата й руки: кожний міг виявитися тим іншим. Рольф напевне знав тільки одне: "Він зовсім не такий, як ти!" А не таких, як він, є цілі мільйони... Рольф стояв під брамою з часів Ренесансу і, властиво, був уже радий, що більше не побачить молодого спритного ге* нуйця. Але ж він витратив майже всі свої гроші. А ще гірше, що то була поразка, і саме тепер, коли він в очах дружини прагнув бути чоловіком показним, остаточна поразка. Він не зважувався глянути на пакунок з так званим крамом на чоловічий костюм, залишений йому в заставу. Все одно він тепер міг розраховувати тільки на дешевий готель, де не дуже впадатиме в око, що в нього немає з собою ніяких речей, крім невеличкого згортка. Рольф стояв серед готельного покою, оббитого квітчастими шпалерами, спітнілий і безпорадний: що ж йому робити в цій Генуї? Він пошпурив зав'язаного пакунка до шафи, взяв кухля, налив у миску води й спробував умитися без мила, щітки до зубів і губки.
Він пробув у Генуї чотири дні.
Рольф (як він твердить) ніколи не гадав собі, що їхнє подружжя може розпастися, так само як стільки інших навколо. Він не бачив на те жадної причини. Си-білу він кохав і в ту Пору був переконаний, що, так би мовити, по-своєму розв'язав подружню проблему. Щоправда, то вже віддавна не було класичне, моногамне подружжя, що вдієш, зате Сибіла мала дитину, яка перші роки багато що їй заміняла, хлопчика на ім'я Га-нес. Звісно, не таке життя, як його собі вимріяла Сибіла, проте й пеклом його теж не можна було назвати. Звичайне собі подружжя, як багато інших. Вони щороку відбували чудову подорож, наприклад, до Єгипту, і навіть не припускали, що можуть колись розлучитися. Досі, хоч би які виникали труднощі, обоє вони, мабуть, були цілком упевнені одне в одному. Рольф великодушно вибачав коханій дружині якийсь флірт на маскованому балу, що ним вона хвалилася. Він мав інший клопіт: саме тоді йшлося про те, чи приймати посаду прокурора, чи ні, треба було зважитись, і його мало турбувало, що Сибіла ходила часом на прогулянку із своїм п'еро з маскованого балу, він навіть не спитав, як його на ім'я. До того ж Рольф завше вважав, що подружжя не можна трактувати по-дрібноміщансько-му. Як я вже згадував, він виробив собі дуже ґрунтовну теорію, як далеко має сягати воля в подружньому житті. Сибіла вважала, що то чоловіча теорія, і, зда* ється, не зносила її, хоч вона й оперта була на різні галузі науки. І, зрозуміло, насамперед на ідею |&івноправ-ності чоловіка й жінки. То не був, як Сибіла часто казала, дотепний чоловічий викрут; принаймні не самий лише викрут. Рольф трактував свою теорію дуже поважно. Як юрист, він знав, до якої мізерії, до якого лицемірства призводить уявлення про подружжя, що не відповідає дійсності. Йому насамперед ішлося про ідею подружжя, в якому можна жити, про гідність, про те, щоб не обдурювати самого себе. На цю тему Рольф мав що сказати. Сибіла називала його мову "доповідями", одначе як він питав її думку, і то часто, бо нё мав наміру ховатися за своєю доктриною, вона відповідала чисто жіночим аргументом, що життя не можна розв'язати ніякими теоріями... Та потім, здається, п'єро з маскованого балу зацікавив його, хоч він цього й не казав, може, навіть ще й не усвідомлював. Рольф зненацька поклав собі збудувати власний будинок. Сибіла віддавна мріяла про свій будинок, і Рольф, як людина дії, купив місце на забудову. Проте Сибіла повелася якось дивно. Вона знала те місце, бо вони вже не один рік націлювалися на нього, а тепер, як Рольф його купив, не виявляла особливої радості. Через тиждень Рольф уже запросив на чорну каву архітектора, якогось Штурцене-гера, послідовного прихильника модерного будівництва, й присилував дуже неуважну дружину висловити свої побажання. Наприклад, чи має бути спільна спальня, чи дві окремі. Тепер усе йому здавалося дуже важливим. Під час тієї розмови (так оповідає мій прокурор) задзвонив телефон. Як звикле, трубку взяла Сибіла, чогось замовкла, тоді стала коротко відповідати: "Ні, так, ні" — й відразу поклала трубку, дуже збентежена, пояснивши, що хтось дзвонив помилково. Ну звісно, поду-іі мав прокурор, п'єро з маскованого балу. Вони знов завели мову про план майбутнього будинку; Сибіла шукала рятунку в чемному зацікавленні, погоджувалася з усім, чи говорилося так, чи навпаки, наче ніколи не думала там меілкати. Під кінець тієї розмови за кавою (мій прокурор не пам'ятає вже, з якого приводу) молодий архітектор поч*ав розповідати про ескімосів, що, бажаючи якнайкраще пригостити білого мандрівника, віддають йому навіть свою дружину, а якщо мандрівник відмовляється, почувають таку образу, що хапають його за горло й гупають ним об стіну доти, доки він віддасть богові душу. Звичайно, всі сміялися. Потім архітектор оповів ще одну смішну пригоду, що її зазнав його приятель Штіллер під час громадянської війни в .Іспанії. Тоді мій прокурор уперше почув прізвище Штіллер. Пригоду з часів громадянської війни в Іспанії він майже забув, знає тільки, що йшлося про якусь російську гвинтівку, яка не вистрілила, коли треба було. Натомість дуже добре пам'ятає, що його дружина, досі вельми неуважна, дуже зацікавилася тією російською гвинтівкою. І як архітектор пішов, вона, наспівуючи, заходилася кружляти по всіх покоях. Рольф, певний, що П тішить прийдешня будова нового дому, все ж таки не втримався й спитав: "Ти що, закохана?" Сибіла не заперечила, і він знову спитав жартома: "Тобі сподобався молодий архітектор?" — "Ти так гадаєш?" — відповіла вона. "Признайся!" — сказав він. "Ти робиш мені боляче! Признаюся, але пусти мене!" Як уже сказано, питав він жартома. Рольфові треба було братися до своєї роботи, Сибіла складала на тацю філіжанки з-під кави, і на цьому тоді розмова скінчилася... Чотири дні в Генуї.