"Міеггіе" Рольф задовольнився б тисячею лір — тисяча лір за віру в самого себе! Щоб одержати стіль* ки, він назвав дві тисячі лір. "N0"2. Ну, то хай тисячу! "N0". А скільки ж? "Міеггіе". Жінки з немовлятами коло грудей глузливо всміхалися, відходячи, Рольф згорнув крам. Зате за каблучку, мовив торгівець, він дав би тридцять тисяч. Рольф засміявся. За майже нові черевики торгівець, навіть не обмацавши їх, запропонував сім тисяч лір, наче він (мій прокурор) міг повернутися додому босий. Всього йому в Генуї довелося спізнати! Лишилося тільки одне: подарувати комусь пакунок. І от якнайшвидше. Наприклад, он тому юнакові, що стояв під стовпом на об'яви й грав на гармонії: певне, безробітний, бо на брукові лежала його порожня шапка. Та в останню мить, помітивши чорну дерев'янку, Рольф не зважився на таке. Отже, далі! Не додали йому снаги й молодик у лахмітті, що жебрав цигарки, та старий дід, що в нужденному візочкові віз онука,— не ті лкЗди! Не такбо просто було подарувати комусь крам, що його ти сам нізащо в світі не схотів би носити. Рольф безпорадно плентався кварталом, зовсім не мальовничим у своїй убогості. В якому дранті ходить більшість людей! Його щоразу наново вражали злидні. Рольф зупинився; він відчув, що його бажання бути справедливим, знайти людину, яка найбільше б заслуговувала на подарунок,— чисте міщанство. І надумав просто звернути в найближчу вуличку: перший, кого він зустріне, дістане крам на чоловіче вбрання, і годі. Першу він зустрів молоду жінку в розтоптаних капцях. Отже, далі! Другого — поліцая, що йшов собі, весело посвистуючи, й на цьому вуличка скінчилася. На маленькому майданчику, де росло дерево, діти грали у футбол; Рольф тут тільки заважав, бо застував воротареві і той через нього пропустив м'яча; між підлітками зчинилася колотнеча. Отже, далі! Він знову мало не падав з утоми. За сорок хвилин від'їздить його потяг! Що ж робити з подарунком? З похмурого кишла вийшов, заточуючись, якийсь п'яний. Звісно, Рольф міг просто лишити свого пакунка на вулиці: то була б капітуляція. Потім він ще хвилю круж*
1 Ніскільки (італ.). * Ні (італ.).
ляв навколо сліпого жебрака з простягненою рукою. Теж не годиться, здавалося йому. В крайньому разі, платню за готель можна згодом переслати поштою, а крім того, в шафі ще висіло його пальто. І взагалі, йшлося ж зовсім не про те, чи він зможе заплатити за готель, чи ні. Йшлося про те, як він дасть собі раду з пакунком. Чому він справді його не викинув? Рольф спробував викинути. Найкраще буде, міркував він, згубити пакунок; а все одно йому аж у скронях застукотіло, коли він нарешті послухався тверезого розуму й перейшов до діла. Він упустив його в натовпі перед червоним знаком світлофора, в тісняві перейшов вулицю і вже був певний, що врятувався, бо поліцай засвистів, напрям руху змінився й вулиця за ним на хвилю замкнулася, йому аж полегшало, що руки його врешті звільнилися, він знову відчув радість життя, наче в них із Сибілою нічого й не сталося. Він закурив, не озираючись, що ж далі буде з його злощасним пакунком.. Та озиратися й де треба було, бо якась молода, дуже вродлива, убого вдягнена жінка вже смикала його за рукав: віддавала неуважному добродієві підібраний пакунок. Рольф не насмілився відмовитись від нього. Невже йому судилося довіку носити з собою цей жалюгідний крам, загорнений у брудний папір і перев'язаний гнилим мотузком, що ледве вже тримався? Ще за десять хвилин до відходу потяга він стояв, безпорадний, як ніколи, з пакунком під пахвою, і за п'ять хвилин так само. Відкладав капітуляцію (як він каже) до останньої миті. Двері вагонів були вже позачинювані, коли Рольф стрибнув на східці; потяг саме рушав. Він стояв у переході до самого Мілана, наче сидячі місця були не для нього, не для готельних шахраїв і покинутих чоловіків. Що ж Сибіла йому скаже? Звісно, він і далі страшенно перебільшував її потребу думати про нього. За Міланом він уже і в переході був не сам. До нього забалакав якийсь швейцарець, дуже довірливо, як завше земляки на чужині; на щастя, скоро вони доїхали до кордону. Після Чіасо Рольф зайшов до вагона-рес-торану. Він сидів коло столика й пильно дивився у вікно, щоб знайомі, проходячи вагоном, не впізнали його. Він зовсім не думав про те, як має впадати в око людина, що весь час дивиться у вікно, навіть у тунелі. В розбурханій уяві, підсиленій співчуттям до самого себе, Рольф бачив щось більше, аніж звичайні подорожні краєвиди: бачив минуле, насамперед минуле, що в ньому не було ніяких подій без Сибіли, ніякого щастя без Сибіли, жадної цікавої години без Сибіли. Все поза нею не варте було згадки. Сибіла стала єдиним сенсом і єдиним змістом його життя, і той сенс тепер перейшов до іншого чоловіка, перейшов до п'єро з маскованого балу, до якогось генуйця з чорним як смоль чубом, до молодого архітектора чи до кого там іще; той сенс просто перенесено на інший рахунок. Від станції Геше-нен припустив дощ, по шибках стікали скісні смуги води. Найкраще було б, міркував Рольф, узагалі не дати Сибілі нічого взнаки, хай би її доконала його витримка. Рольфозі досить було згадати її безсоромне обличчя, щоб здобутись на витримку: то було не тільки щасливе й через те чуже обличчя, але й глузливе, зухвале, бундючне, воно світилося тріумфом над ним. Бракувало ще тільки, щоб він, із своїми теоріями, став її докоряти: вона б просто зареготала, відверто виказуючи свій глум, йому здавалося, що тепер найважливіше — витримка? Не треба обурюватися, скаржитись, докоряти, треба тільки триматися, аж поки та наджінка скориться йому. Так він вирішив. Уже видно було рідне озеро. Обмірковуючи у вагоні-ресторані майбутнє з своєю наджін-кою,. Рольф почав навіть насвистувати; звісно, він замовк, як почув себе, й став нетерпляче вимагати від кельнера рахунку, наче так міг швидше доїхати до Цюріха. А що буде, коли взагалі немає ніякого майбутнього, коли Сибіла живе вже не в нього, а в того іншого? Тобто коли Рольф лишився в помешканні сам із своєю витримкою? Потяг наближався до вокзалу, а він сидів із склянкою в руках і все боявся, що хтось смикне його за рукав ї віддасть мерзенний пакунок із крамом тілесного кольору...