— Я ж до вас не підходив, — криво посміхнувся скрипаль. — Вам самим, видно, спотребилося чути думку з найнижчих низів, тож слухайте, коли ваша ласка… Ми колись зустрічалися з вами — і в "Монопольці", і в театрі "Яд Харузім", ви того не пам’ятаєте… Доктор Франко тоді так красно промовляв до молодих колег — не наслухаєшся; вони молилися на нього, деяким він давав перепустки у велику літературу, і вони відходили од нього, немов покульчиковані. А куди зайшли? Чого досягли? Світ здивували, народ свій піднесли на рівень світових культур?.. Я принаймні чесно зробив: порвав з облудою і граю, втішаю людей перед смертю. Бо всі загинемо, всі — як "Титанік"!
Останні слова музиканта трохи заспокоїли Франка: звичайний неврастенік з гумором вішальника, такі ніколи не мають рації. Він повернувся й кинув наостанок:
— Працювати треба, а не вдаватися до істерії…
— І "в праці сконать"? — затримав його музикант. — Почекайте, пане Франко, не кваптеся втікати від реальності у свій замок, бо навіть якщо ви в ньому створите ще одного "Мойсея", то на світі нічого від того не зміниться… Працювати, кажете? Бити бруківку на Личакові, там тепер прокладають камінну дорогу в майбутнє нинішні каменярі… Чому ж ви не пішли до них, робітників? Скажете, що працювали як письменник. Гаразд. Але ж я — маляр. Мої роботи розхапували в Америці, мене замучила совість, що чужинців збагачую, і я приїхав ощасливити своїм мистецтвом рідний нарід. А рідному народові воно не потрібне, йому потрібні лубки й богомази. Ви гадаєте, що хтось зрозумів ваш "Похорон" і від того став кращим? Той народ створив з вас ікону й прикриває нею своє лінивство і духовну неміч, своє боягузтво, сам же зупинився на рівні дикунів, які любуються наскельними розписами!
— Перестаньте блюзнірити! — скипів Франко. — Той народ дав Шевченка… Той народ… Ви чули хоч що–небудь про Стефаника, Лесю Українку?
— О–о, такі питання… Стефаника я бачив ще хлопчиною. А Лесю Українку напам’ять знаю… "Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий". "Хвала і честь! Нехай живе Роберт, король шотландський!" У нас, у ріднім краї, смердять міські смітники, і край цей героїв не народжує. Правда, був один, та його вбили. Погляньте, — він витягнув із внутрішньої кишені засмальцьованого фрака фотографію, — мій друг Адам Коцко…
— Чому ж ви не пішли з ним? — спитав упалим голосом Франко.
— Тому що й ви. Я ж нічого не вмію, крім малювання. І ще трохи граю. А мене солодкий коханий край викинув на тротуар, мов повію…
— Горе нашого люду в тому, — тихо проказав Франко, — що він заздалегідь хоче підписати контракт з отчиною за свої пожертви… Хто ж ви?
— Я Іван Косинюк, родом з Трійці, що біля Заболотова, маляр–модерніст, майстер американського регтайму, вчитель у єврейському хейдері й вуличний скрипаль. А як нажебраю грошей, поїду в австралійські джунглі й стану там королем людоїдів!
Археологи співали тихо й злагоджено; цю пісню Ізидора Воробкевича я любив змалку: її в компанії сільських учителів наспівував завжди мій батько; може, тому вона мене донині чарує й часто згадується, співається сама в пам’яті; я вдячний був тепер молодому товариству за те, що розбудило в моїй душі згадку про батька. Пісня закінчилася тихим приглушеним акордом, і тоді я почув підсилену потужним шумом бору тишу. Пісня ніби місток прокладала між мною й незнайомим товариством, мені захотілося до них на розмову — хай заперечують, підтверджують, підказують, навіть скепсис, що прозвучав у словах Адріани, став мені враз потрібен: я ще не написав — тільки обдумую, мені треба звіряти з людьми свої думки; я потиху, ніби крадучись, обійшов ватру і, не питаючи дозволу, присів на колоду біля жінки.
— Ви, бачу, займаєтесь нині спіритизмом, — промовила вона, не повертаючи голови. — Через одну деталь, та ще й сумнівну, хочете викликати з небуття, з історії давно не існуючий світ, щоб змоделювати його під свій смак. А потім напишете й примусите читача вірити, що був він саме такий, а не інакший.
— Навіть не знаю, що вам на це відповісти… Мене самого не раз мучили подібні сумніви, та ось в одній із статей Франка я знайшов відповідь на них. Історія, каже Франко, — такий будинок, який кожне покоління більшою або меншою мірою перебудовує для власних потреб і поглядів.
— А хіба ви знаєте, що саме потрібно нашому поколінню? Ви ж не ясновидець і не пророк.
— Пророки жили в пустелях, вони вважали, що наділені від Бога даром усе бачити й непомильно розуміти. Я так не вважаю, а тому йду до людей звіряти свої візії, зараз ось розмовляю з вами…
— Що я вам зможу допомогти… — Адріана обдала мене теплим поглядом, у якому, проте, не переставав жевріти скептичний полиск.
— Ніхто не знає, що йому більше потрібне: потакування чи заперечення, мудра порада чи спроба роздратувати співрозмовника.
— Я вас дратую?
— Поки що ні… Та ми ще й не розмовляли. Але я таки дещо скористав зі знайомства з вами: у вашій зовнішності побачив жінку, яка, можливо, стане персонажем мого твору.
Скісні очі Адріани ще більше звузилися й стали холодними.
— На роль натурниці я не надаюся.
— Даремно ображаєтесь… З якого часу слово "натурниця" стало мало що не сороміцьким. І зовсім безпідставно. Хтось же позував Леонардо, Мікеланджело. А письменникові теж треба спершу захопитись обличчям, полюбити його…
— І пізнати! Як же без цього! — вигукнула з іронією.
— А чому б і ні?
Я підвівся з колоди і ступив у тінь, де полишив Михайла Федоровича, — його там не було; я вийняв з кишені цигарки, запалив і почув, як легко, немов подув вітру, хтось діткнувся до мого ліктя. Поруч зі мною стояла невисока русоволоса жінка з прилеглими листочками вух і витонченим обличчям, у грубому светрі й джинсах. Адріана простягнула руку, попросила цигарку.
— Нині сваритися не можна, — сказала, притуливши палець до повних губ. — До того ж мені цікаво про щось дізнатися від вас. Ви набагато старші за мене.
— Принаймні у два рази…
— Тим паче… Ви, можливо, й бачили когось із тих людей, які вибивали на цій скалі напис. Це ж так цікаво… Бачили?
— Я не знаю, хто сюди приходив сімдесят п’ять років тому. Міг то бути Михайло Яцків, я добре знав його, вже старого… Міг бути й Стефаник. Франко ж мав їх за своїх молодих побратимів…