І тоді, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на свойому чорному коневі високий, як конопля, мовчан, намісник Молибожич.
Ті, що мешкали близько сурожських воріт, могли видіти, як їздець задержався перед домом пів-лікаря, пів-волхва. Жида Негемії: намісник доручив остовпілому приказ, як грім.
Не вспів Негемія оговтатися від вражіння, коли вельможа скакав уже чвалом по битій дорозі.
Гнав назустріч княжій дружині.
Саме в той час у замкових гридницях йшов гомін, княгиня одягалася. Ясиня, дочка Гліба Словита розклала на ослоні край вікна празничні ризи, заплітала в тяжкий узол волосся княгині й клала на ньому дороге чільце.
Це були нанизані на дротики золоті таблички з емалі з обликом ангелів і Христа на водах Йордану.
Діти не спали: старшого Данила взяла Ясиня під свою опіку, одягла його у руду свитку, жовті, мосяжним дротом зшиті чобітки, клобушок, тичений павою, а тоді подала княжому первенцю мечик із срібла, дар батька. Хлопчик суятився, ніби той зяблик на зорі, й гомонів щораз:
— А роги грають, Ясине?
Рішуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на чоло, як у батька, вражало бистротою. Карі ж очі сміялися купками іскор, як зорі.
Так, роги грали. Іржання коней, дикі оклики Караколпаків, що йшли з князем у похід за гроші, зливалися в гамір, нестерпний для уха.
Сухий ніби стружина, колишний Дністровий печерак, старий духовник Романів зійшов із своєї вежі. Білоголовий, з розп'яттям у тремкій руці, закутаний в брунатну волосяницю, він станув осторонь замкових поселян і, опертий на високий посох, ждав. Тільки слабий рум'янець на щоках старця зраджував душевне зусилля.
Якраз з брязкотом тяжких ланцюгів осунувся зводжений міст і завальні дубові ворота, ковані міддю, як щити велетнів, відкрилися настяж.
Стало видно далеко униз на пологий шлях, де ніби ліс, столочений наглою бурею, товпилися ватаги людей.
Вони воліклися на виснажених конях, на возах, закинених лахміттям стягів, шатрів, дружинного статку...
Обривками висіла з пліч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий басаман. Верх колісниць, навантажених високо, валялися мідяні кольчуги, повигинані від ударів копія, криті лускою нагрудники, щити, обтягнені червоним лосячим ременем...
В кінці, серед чорної купи піхотинців, їхали вози з тяжко раненими, що повертали до гнізд.
Перед самими ворітьми замку товпа розпалася надвоє й дала дорогу саням, запряженим у сиві воли. Замерехтіло деревище, заслонене паполомою, блиск як ніж пронизав серця.
Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби могутний меч Романів з рум'яним світлом на смертоноснім заломі вістря, з тим опуким кривавником на рукояті, що жеврів, як душа зброї...
Міст загудів глухо під жалібною отсею колісницею і тоді з уст видців вирвався зойк, якому рівного не чула галицька земля.
А княгиня розсипувала у пориві розпуки свої сяйливі покраси та обнявши голову руками бігла з лопотом тяжких зелених риз...
Преподобний Варлаам не бачив нікого, тільки одно зловіще видиво останної домівки, наміченої чорним, трираменним хрестом.
О, люта правдо! Під паполомою, в убогім деревищі зі слідами дощів і придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель від Дніпра й Дунаю, до Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залізом, спадали по-давньому струйки чорного волосся й на свиті, крашеній ясним золотом, зціпеніла кров.
Де ж слова, що двигнули б зі сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж ніколи більше не замерехтять світла панаґій на груди витязя й ніколи з сих міцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:
— На прю!
Німі були уста й велике серце не билося.
Захожі дружинники поза смертю княжого четара Гільдебранда не мали ніяких других витрат і тепер їхали збитою лавою, в повазі жалібної години, з величавим Одільоном і Єюльфом на чолі, обома під міру, як брати. За ними тьмою чури й ватага одичілих собак, ніби це був поворот із повної гульби, не зі смертного поля...
За походом недобитків з піснею торжества гнало гайвороння. Воно маяло чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далі, далі, у рудих тінях поранку, в червонім попалі, що віщував суховій, чалапав на довгохвостій конині латинський монах: може Цистерсіянин, бо в чорнім навершнику аж до брів, а може Темплярієць — волокита, бо за білою вервою крученою в узли на обох кінцях висів короткий меч. Та лице у нього — з Польщі, помітне доразу.
Сірий чоловік, гранчастий, перконосий, пас ошалілими з хижого вітхнення очима гладкий як шиба чорнозем, зелений від борів, пахучий медом та запишаний хлібами — ростом в людину... Чужинець хмелів із насолоди і видно було, як втіха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався у бічну вулицю Галича, найближчу до ляцьких воріт: у Боґни зі Сандомира, Навойкової боярині зупинився...
— Савиця?
— А, боярине?
Рудий наймит підбіг і взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнакові була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на підголеній, з чорним чубом, голові. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими, ніби львиними, очима носило сліди лицарських трудів, — воно було тепер огірчене болем.
Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.
— Юра Коливанович! — проніс старець блідими губами.
— Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець...
Вказав деревище, поставлене перед вікнами гридниць, — його накрила раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пів-співом, пів-мовою, голосінням вдовиць, старим, як вихор і зорі.
— А моя ж ти дружинойко, а мій же ж ти сивий голубойку! Хто нас тепер на дорогу виведе? Пораднику мій солодкий та любий! На кого ти нас відказав?
Била чолом у смертну скриню і довгі пальці розпинала на ній — як на струнах гуслі. Скигліла чайкою:
— Впадьте на мене, закутайте мене ви, ліси темні, діброви, Бескиде...
Монах справив ходу в напрямі своєї келії на вежі, за ним молодець, темний, гей смерека від доріг у сонці. Двері заперлися глухо за ними та за їх розмовою.
Зміст її був короткий: один, одніський раз князь слухав під ніч співу перебендь, місто в мовчанню продумати завтра, коли обходив чати, одну упустив із ока, — та один раз поклав меч у ногах, місто покласти його в узголов'я...