— Але ж світ безкінечний, значить, ніколи ти не досягнеш мети! — закричав вражений Георгій.
— Жалюгідний твій розум, — відповіла істота. — В моєму розпорядженні безкінечні можливості, незро-зумілі тобі сили, невичерпна енергія. Ти бачив, як легко я притяг до планети твій досить складний зореліт, як перед цим на кордонах Галактики я знищив твій екіпаж, як миттєво я вивчив твою мову, проникнувши з допо-могою Диктатора в твою психіку. А щоб ти не сумнівався в моїй безкінечній владі, я поставлю тебе поряд з ці-єю жінкою, і ти, як і вона, будеш втіленням древньої Ідеї. І ти стоятимеш так до того часу, доки не буде знище-не життя у Всесвіті… Коли наступить час, я розбуджу тебе, поверну до життя. Ось чому я говорю з вами, мізе-рні представники далекої раси! А тепер — досить! Я покажу вам своє царство, покажу, як я здійснюю владу над світом, а потім відбудеться те, що я вирішив!..
Приголомшені люди не могли проронити й слова. Та для цього не було й часу. Ззаду підпливла машина; вона хутко наблизилась до людей, зупинившись над їх головами, розпростерла химерні павукоподібні щупаль-ці-руки…
Бій у повітрі
Розум космонавтів був на грані божевілля. Свідомість не спромоглася повністю зрозуміти потік неймові-рних вражень, воля, що не звикла долати таких випробувань, була розчавлена силою потвори. Георгій, інстинк-тивно зрозумівши небезпеку, перестав думати, закривши психіку заслоною байдужості… А втім, чого вони мо-гли чекати?
Тут боротьба не приведе ні до чого!..
Механічні щупальці вхопили людей, підняли їх у повітря. Друзі відчули, як легка і могутня сила несе їх над чорною підлогою геть з приміщення огидної істоти… Промайнули ряди машин. Ось уже велетенський ан-гар внизу, вони вилетіли на чисте повітря…
Георгій відчув, як в голові посвіжішало, поверталася ясність думки. Значить, послабилася страшна воля Залізного Диктатора. Космонавти сиділи на якійсь подобі стільця, тулуб їх охоплювали щупальці, а літальною машиною служила стереотипна універсальна напівсфера, яких було так багато навколо Диктатора…
Джон-Ей поки що мовчав. Він, як і Георгій, впився поглядом у пейзажі планети, що пропливали внизу. На сотні кілометрів за обрій тягнулися ряди ангарів, трохи менших за той, де стояв Диктатор, але однакових у всіх деталях. За прозорими накриттями можна було побачити сотні і тисячі тих же машин. Та ось, нарешті, вни-зу показалися інші будівлі. В них працювали машини інших типів. Не видно було жодного поруху, жодного колеса чи маховика. Тільки над колосальними агрегатами пульсували різноколірні вогники сигналів…
— Яке страхіття! — почувся здавлений голос Джон-Ея. — Жодного деревця! Гола пустеля!..
Георгій зустрів погляд товариша, знизав плечима.
— Друже, не це тепер нас повинно цікавити! От куди несе нас ця проклята таратайка?
— Ти ж чув, — гірко перебив його Джон-Ей, — потвора показує нам своє царство! Скажи, як могло ста-тися, що тутешні люди загубили самі себе?..
— Це страшна помилка, вона може бути повторена і в іншому світі… — відповів Георгій.
Джон-Ей рвучко повернувся до товариша.
— Ти хочеш сказати, що і в нас?..
— І в нас… — сумно схилив голову Георгій. — Це найбільше мучить мене. Вмерти не страшно! Якби тільки була змога повідомити про це страхіття людям!.. Машина — Залізний Диктатор— одержала від вчених-маніяків і цього бридкого "господаря" такі жахливі завдатки, які тепер гіпертрофувались до безкінечності. Страшний не той напівживий маніяк, страшна сама машина. Адже вона автоматично керує мільйонними армія-ми механічних потвор. Наша система мусить узнати про це…
— А що це дасть? Що зможе людство протиставити цій безкінечній могутності? — недовірливо запитав Джон-Ей.
— Зможе, — понизив голос Георгій, ніби боявся, що його хтось почує. — Ти забув, що Диктатор має од-нобокий розум. Він не одержав ні наших почуттів, ні різносторонності, ні живого інтелекту. Він бере тільки блискавичністю своїх реакцій та енергетичною могутністю. Але людина, ти розумієш, людина з живим розумом, може і мусить перемогти його!..
— Мовчи, Георгію, — затулив йому рот рукою Джон-Ей. — Може, він на відстані чує нас… Треба дума-ти, як нам врятуватися. А якщо не врятуватися, то хоч загинути по-людськи…
Друзі замовкли і, гарячково обмірковуючи ситуацію, почали озиратися навколо. Рівнина внизу перейшла в гряди невисоких горбів та скель. На чорних схилах стриміли залишки дерев. Вони були руді, без листя. Трохи далі стояли, мов колона війська, стовпи. Приглядівшись, люди впізнали в тих стовпах знищений, ніби поже-жею, ліс.
— Нічого, нічого залізній потворі не потрібно! — простогнав Джон-Ей, з розпачем оглядаючи безрадіс-ний обрій.
Пейзаж внизу поплив скоріше. Машина, що несла людей, опустилася нижче. На обрії виростали скелі, гірські хребти, ліворуч розстилалася пустеля. Вітер гнав по ній хвилясті, зовсім такі, як на Землі, червоні барха-ни. Одна за другою з’являлися будівлі з розбитими, зруйнованими верхами. Машини в них були непорушні, покриті шаром іржі і бруду.
— Дивись, Георгію, — здивовано вказав туди рукою Джон-Ей. — Значить, Диктатор використовує не всі надбання людей?!
— Це цілком логічно, — байдуже відповів Георгій. — Йому потрібне тільки те, що допомагає здійснити його маніакальні цілі, закладені конструкторами…
На високій вершині хребта люди побачили велетенську вежу, яка сягала прозорих хмарок. На вежі був змонтований грандіозний, на півкілометра в діаметрі, сітчастий рефлектор, а нижче ще кілька менших. Очевид-но, це була надпотужна енергетична установка. Друзі не встигли як слід роздивитись на неї, бо літальний апа-рат зовсім знизився і полетів над річкою чи каналом, де блищали залишки води і повзла до пісків пустелі бідна, жалюгідна рослинність блідо-рожевого кольору.
Джон-Ей раптом смикнув за рукав товариша. Очі його горіли завзяттям. Він показав позад себе. Георгій кинув туди погляд і зрозумів товариша. На верхівці напівсфери стояла параболічна антена. Вона була спрямо-вана в одному напрямку. Коли машина міняла курс, антена автоматично відновляла потрібний напрям. Очевид-но, ця антена з’єднувала напівсферу з Диктатором і джерелом енергії.