— Хто ви? Ось ти, чиє ім’я твоєю мовою Георгій! Відповідай!
— Хто нас запитує? — нарешті промовив Георгій, отямившись від здивування. — Чому ви ховаєтесь від нас, господарі планети?
— Я говорю з вами, я, що стою перед вами! — почулася відповідь з чорного отвору. — Отже, відпові-дайте — хто ви?
— Ми — люди! — рішуче відповів Георгій. — Якщо ви розумієте нашу мову, то, сподіваюсь, зрозумієте і що це значить!
— Що таке люди? — байдуже запитала машина. — Ви схожі на Ідею, яка породила мене!..
— Яку ідею? — нічого не розуміючи, прошепотів Джон-Ей. Він слухав розмову, не усвідомлюючи, сон це чи дійсність.
— Ось вона — подивіться сюди!
Після того, як пролунав голос, з верхівки напівсфери вдарив тонкий промінь праворуч від людей і пока-зав на блідо-зелену сферичну будівлю, що височіла недалеко від них, на відстані приблизно тридцяти метрів. Прозорі стіни її переливались м’якими відтінками в променях зірки. Всередині сфери виднівся чорний п’єдестал. На ньому стояла у своєрідному прозорому саркофазі прекрасна оголена жінка з довгим волоссям во-гненного кольору. Тіло її було божественно правильне, смагляво-рожевого відтінку. Воно ніби випромінювало чудесну гармонію, яку так самовіддано шукали і шукають безліч художників усіх цивілізацій.
— Жінка! Жінка, схожа на нас! — тихо шепотів Джон-Ей, не маючи сил відірватися від чудесного видін-ня.
— Що все це значить?! — закричав Георгій. — Чому цю жінку ви називаєте ідеєю? Хто говорить з нами? Де ми?..
— Дуже багато запитань, — почулася суха відповідь. — Ви не навчилися ще економити думку. Я б і не відповідав вам, жалюгідні породження чужого світу!.. Але я скажу вам про все. Потім ви Дізнаєтесь — чому!
Георгій вщипнув себе за руку, протер очі. Ні, це не сниться. Страшний, фантастичний світ існує в дійс-ності.
Ось до космонавтів підпливли дві грибоподібні машини з рядами щупалець. Вони обхопили ними безпо-радних людей і понесли їх в чорний отвір, під грунт. Не встигли космонавти отямитися, як потвори опустили їх у великому сферичному залі, залитому морем штучного світла. Навколо рядами росли химерні блідо-рожеві листаті дерева — від них ішов задушливий аромат, що нагадував запах ягід.
Враження від того запаху було таке, ніби хтось напихав, втискував у всі пори тіла, в кожен його отвір на-сичений концентрованими есенціями розчин.
Машини зупинилися по боках. В кінці довгого проходу, між рядами рослин, виднілося щось схоже до трону. На тому сидінні поворухнулася жива істота. Потім пролунав гучний металічний голос:
— Підійдіть сюди!..
— Нарешті, — радо озвався Георгій. — Це, здається, розумна істота…
— Не поспішай з висновками, — похмуро відповів Джон-Ей. — Ідемо!..
Вони поволі рушили до дивного створіння, на ходу розглядаючи його.
Це була людина іншого світу, справжня людина, але дуже бридка. Одяг її складався з чорного широкого покривала, з-під якого виднілося лише коричневе, зморшкувате, з гачкуватим носом і підсліпуватими очима обличчя. По боках химерного трону, де сиділо створіння, розташувалися складні агрегати якихось автоматів. Прозоре їх покриття слабо світилося, в круглих отворах пробігали фіолетові розряди в формі зиґзаґів. Чорно-жовта, суха рука істоти лежала на круглому пульті з багатьма незрозумілими знаками на маленьких дисках.
Людина іншого світу кілька хвилин не зводила погляду сльозавих очей з космонавтів. Георгій важко зі-тхнув, протер очі. Чи не сниться все це? Що за огидний кошмар?..
Та ось істота заворушилася. Відкрився рот. І тоді знову пролунав металічний голос:
— Ви хотіли знати, де ви і що з вами?..
Георгій зачудовано оглянувся. Невже ця нікчема має такий голос? Ні, це, певне, автомати перекладають її мову на мову людей Землі! Але як же це створіння взнало мову далекого світу?
Роздуми Георгія перервав голос Джон-Ея. Він сказав:
— Так! Ми хочемо знати все! Хто ви? І куди ми потрапили? Пролунав неприємний звук. Здавалося, ніби істота сміялася.
Її повіки відкривалися і знову закривалися. З-за них викотилася мутна сльоза. Нарешті, почувся той же дивний гучний голос:
— Скажу. Все скажу. Ви — в центрі Світобудови. Я — її Господар. Я і Залізний Диктатор, якого ви ба-чили. О, він трохи зайве говорить, я дав йому забагато непотрібних якостей, але свої обов’язки, мою волю він виконує чітко і безпомилково… Так от. Колись на цій планеті теж вирувало нікчемне життя. Ха! Боротьба, мрії, устремління, пошуки Істини!.. Світ був хаосом ідей! А я — я зрозумів правильний шлях! Жінка, та, що ви бачи-ли, була проти мене, але я переміг. У мене були друзі, ми Керуючого автоматикою планети перетворили в Залі-зного Диктатора, надавши йому функцій мислення. І я став вищим від людей, я зрозумів, що по залізному зако-ну безкінечного розвитку всього сущого на зміну слабким і нікчемним смертним істотам — дріб’язковим, непо-слідовним, сварливим і брудним — прийдуть машини — безсмертні, з залізною логікою, з безпомилковою реа-кцією, прийдуть і підкорять весь Космос…
— Але ж ти не машина! — несподівано різко крикнув Джон-Ей. — Ти ж умреш!..
— Ні! — гордо відповіла істота. — Бачите ці рослини? Вони виділяють газ — квінтесенцію життя! Мені не треба їжі. Я вдихаю цей газ, і я житиму вічно!..
Космонавти переглянулись. Жахливі ідеї потвори не сприймалися їхньою психікою.
— Ми зрозуміли вірний шлях! — вела далі істота, і здавалося, що її потворні очі загорілися блиском. — Хто був проти — той знищений. Лише обранці стали жити, мов боги!..
"Як тварюки!" — з огидою подумав Георгій, а істота захоплено гриміла:
— Тепер я залишився один з великої касти! Один, бо я безсмертний! Я — і Диктатор, мій вірний слуга! Ставши Господарем планети, я спрямував розум Диктатора, що безкінечно розвивається, в усі кінці простору… Тепер я знищив життя на всіх заселених планетах галактики, що ви її називаєте Великою Магеллановою Хма-рою, а також на кордонах вашої Галактики. Я залишив жінку, яка створила колись Диктатора, — єдиного пред-ставника колишньої людської раси, як втілення Ідеї, що створила вищу форму розуму — механічного, непере-можного, єдино правильного, на який не діють зовнішні фактори. І коли весь безкінечний Всесвіт буде в моїй владі, я кину цю безкінечність до ніг Ідеї, бо ради неї я думаю і завойовую світи!..