— Яка ж ви легесенька.
Він опустив очі й побачив ноги людей, що танцювали довкруг них. "Тут доволі таких, що танцюють не ліпше, ніж я", подумалося йому. Він тримав Івіш на віддалі, майже на відстані витягнутої руки й не дивився на неї.
— Танцюєте ви правильно, — сказала вона, — та видно, що це не приносить вам утіхи.
— Мене це бентежить, — відказав Матьє.
Він посміхнувся.
— Ото вже ви дивачка, щойно ледве на ногах трималися, а тепер танцюєте, немов заправська танцівниця.
— Я можу танцювати й п'яна мов чіп, — сказала Івіш, — навіть цілісіньку ніч, воно мене ніколи не стомлює.
— Мені теж так хотілося б.
— Ви так не зможете.
— Та знаю.
Івіш знервовано озирнулася.
— Щось людоїдки не видно, — сказала вона.
— Лоли чи що? Вона о ліву руч позад вас.
— Ходімо до них, — сказала вона.
Вони зіштовхнулися з якоюсь хирлявою парочкою, чоловік попросив вибачення, а жінка недобре зиркнула на них; Івіш, озираючись, задкувала і тягла за собою Матьє. Ні Борис, ні Лола не помітили, як вони підійшли. Лола заплющила очі, повіки її були мов дві білі плями на жорсткому обличчі, Борис посміхався, весь у полоні райського забуття.
— А тепер? — поспитав Матьє.
— Залишаємося, тут більше місця.
Івіш зробилася важча, вона майже не танцювала, її очі невідривно стежили за Борисом і Лолою. Матьє бачив лише кінчик її вуха поміж двома пасмами кіс. Кружляючи в танку, Борис і Лола наблизилися до них. Коли вони опинилися зовсім поруч, Івіш ущипнула брата за плече.
— Здоров, хлопчику-мізинчику.
Борис зачудовано вирячив очі.
— Гей! — вигукнув він. — Івіш, не тікай! Чому це ти мене так назвала?
Івіш не відповіла, вона змусила Матьє зробити крутий поворот і стала спиною до Бориса. Лола розплющила очі.
— Ти розумієш, чому вона мене так назвала? — поспитав у неї Борис.
— Та начебто здогадуюся, — відказала Лола.
Борис мовив іще кілька слів, та вибух оплесків заглушив його; джаз раптом замовк, неґри поспішно збирали інструменти, щоб звільнити місце для арґентинського оркестру.
Івіш і Матьє підійшли до свого столика.
— Я так гарно розважаюся! — сказала Івіш.
Лола вже сиділа.
— Ви пречудово танцюєте, — сказала вона Івіш.
Івіш не відповіла, а тільки спідлоба зиркнула на Лолу та й годі.
— Ви були просто-таки неповторні, — озвався Борис до Матьє. — Я думав, що ви зовсім не танцюєте.
— Цього захотіла ваша сестра.
— Такому здорованеві, як ви, — сказав Борис, — краще було б виконувати акробатичний танок.
Запала гнітюча мовчанка. Івіш не казала й слова, самотня і зухвала, та й нікому не хотілося говорити. Над їхніми головами постало щось на кшталт неба, круглого, сухого і спекотного. Знову спалахнули лампи. З першими ж тактами танґо Івіш нахилилася до Лоли.
— Ходімо, — хрипко сказала вона.
— Я не вмію провадити, — відказала Лола.
— Та я сама поведу, — сказала Івіш.
І вищиривши зуби, неприязно додала:
— Не бійтеся, я буду провадити, як чоловік.
Вони підвелися. Івіш брутально обняла Лолу і підштовхнула до майданчика.
— Цікаві ж вони, — натоптуючи люльку, сказав Борис.
— Еге ж.
Надто ж цікавою була Лола: вона скидалася на молоду дівчину.
— Погляньте, — сказав Борис.
Він дістав з кишені величезного ножа з роговою колодкою і поклав його на столі.
— Це бакський ніж, — пояснив він, — зі стопорним вирізом.
Задля годиться Матьє взяв ножа і спробував його відкрити.
— Та не так же, нещасний! — сказав Борис. — Ви ж уб'єте себе.
Він взяв ножа, відкрив його і поклав поруч зі своїм келихом.
— Це ніж каїда, — сказав він. — Бачите брунатні плями? Чоловік, який продав його мені, присягався, що це кров.
Вони замовкли. Матьє розглядав удалині траґічне обличчя Лоли, що пливло над темним морем.
"А я й не знав, що вона така висока". Він одвів погляд і прочитав у Борисових очах наївну втіху, й вона поцілила його просто в серце. "Він тішиться, бо він зі мною, — з докором собі подумав він, — а мені, як завше, нема чого йому сказати".
— Погляньте на жінку, яка допіру ввійшла. Праворуч, за третім столиком, — сказав Борис.
— Білявка в перлинах?
— Еге ж, у фальшивих. Тільки майтеся на бачності, вона дивиться на нас.
Матьє крадькома зиркнув на високу, гожу дівчину з холодним обличчям.
— Як вона вам?
— Та нічогенька.
— Минулого вівторка я припав їй до смаку, вона добряче хильнула і ввесь час запрошувала мене танцювати. Мало того, вона подарувала мені портсиґар, Лола страшенно розлютилася й відіслала його через офіціянта.
І скромно докинув:
— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.
— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.
— Так я й думав.
— Що ж ви будуте робити?
— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.
— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?
— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.
— Гм! — буркнув Матьє.
— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.
Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:
— З Лолою ви порвете нескоро.
— Першого липня. Б'ємося об заклад?
— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар "Корона" і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.
— Ви поціляєте мене простісінько в серце, — сказав Борис.
— Просто це дужче від вас, — незворушно провадив Матьє. — А оскільки ви не можете спокійно терпіти цю залежність, то вона доводить вас до сказу.
— Та замовкніть нарешті! — люто і весело сказав Борис. — Ви ще будете гасати за своїми сиґарами й кораблем.
— Та знаю я, ви ніколи не сплачуєте боргів чести: ви малий нікчема.
— А ви... ви посередність, — відказав Борис.
Обличчя його засяяло.
— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!
— Незлецьки, — відказав Матьє.
— Або ще краще: пане, ви — ніщо!
— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.