ОПОВІДАННЯ
Із французької переклав Олег ЖУПАНСЬКИЙ
Люди,— на них треба дивитися згори. Я гасив світло і підходив до вікна: вони навіть і гадки не мали, що хтось може спостерігати за ними згори. їх турбує, які вони спереду, менше — ззаду, але всі їхні заходи розраховані на глядачів із зростом метр сімдесят. Хто хоч раз замислювавсь, яке враження справляє капелюх, коли дивитися на нього з сьомого поверху? Люди не дбають про захист своїх плечей і черепів, захоплюючись крикливими барвами і картатими тканинами, не відають, як здолати цього великого ворога Людства — перспективу, що зникає. Я перехилявся через поруччя балкону і починав реготати: де ж вона тепер, та дивовижна "струнка постава", якою вони так пишалися? Постаті сплющувалися до хідника, а дві довгі вкорочені наполовину ноги стирчали прямо з плечей.
Балкон сьомого поверху: саме тут я мусив би прожити все своє життя. Моральні переваги слід підкріплювати матеріальними символами, без яких вони втрачають вартість. Тож у чому саме моя перевага над людьми? Лише в зручності місця, та й годі: я став над людством, часточкою якого був сам, і споглядаю його. Ось чому я любив шпилі Нотр-Даму, майданчики Ейфелевої вежі, церкву Сакре Кер, свій сьомий поверх на вулиці Делямбр. То прекрасні символи.
Щораз я мусив спускатися вниз. Щоб, скажімо, навідатися до контори. Я задихався. Коли буваєш урівні з людьми, то їх уже набагато важче вважати мурахами: вони розчулюють. Якось на вулиці я натрапив на мертвого. Він лежав долілиць. Його перекинули на спину, він стікав кров'ю. Я побачив його розплющені очі, лиховісний погляд, калюжу крові. І сказав собі: "Нічого особливого, справляє не більше враження, ніж щойно розлита фарба. Йому намастили носа червоною фарбою — ото й усе". Але я відчув млосну огиду, яка вдарила мені в ноги і в потилицю, я знепритомнів. Мене відвели до аптеки, кілька разів ляснули долонею межиплечі і дали ковтнути спирту. Хотілося їх повбивати.
Я знав,— то були мої вороги, але вони самі того не відали. Вони підтримували одне одного, гуртувалися і, напевне, й мені допомогли б, гадаючи, що я їхній. Та якби ці добродії знали хоч найменшу дрібку правди, то
Перекладено за виданням: Jean Paul Sartre. Le mur. Editions Gallimards, 1907. © Олег Жупанський, 1994, переклад українською мовою.
віддухопелили б мене. Вони те й зробили, але трохи згодом. А якби спіймали й дізналися, хто я насправді, то стерли б на порох, дубасили б у поліцейській дільниці зо дві години, скрутили б мені руки, стягнули б штани, а насамкінець шпурнули на землю моє пенсне і, доки я, колінкуючи, шукав би його, копали б мене, регочучи, в зад. Я завжди передбачав, що вони зрештою відлупцюють мене: я слабкий і не можу себе боронити. Ті, котрі вже не один день полювали на мене, були дужі. Вони штовхали мене на вулиці, щоб позбиткуватися, побачити, що я робитиму. Я мовчав. Удавав, ніби нічого не розумію. І все ж вони на мій гачок попалися. Я їх боявся якось підсвідомо. Ви таки слушно міркуєте — у мене були поважніші підстави їх ненавидіти.
Все пішло набагато краще, відколи я придбав револьвера. Почуваєшся на силі, якщо постійно носиш при собі ось таку штукенцію, яка, бабахнувши, може наробити чимало галасу. Я його брав по неділях, клав просто до кишені штанів, а потім, як звикле, ішов прогулюватись бульварами. Я відчував зброю, коли вона випиналася з кишені, немов краб, відчував біля стегна її холод. Але мало-помалу револьвер нагрівався від мого тіла. Я йшов скуто, мов чоловік, у якого напружився член і заважає кожному його крокові. Я засовував руку до кишені і намацував предмет. Час од часу заскакував до туалету — навіть там я був дуже обережний, бо часто хтось заходив до сусідньої кабінки,— витягав револьвер, зважував на долоні, розглядав його чорне руків'я з насічкою і чорну гашетку, що нагадувала напівпримружену повіку. Ті, хто, стоячи за перегородкою, бачили мої розставлені ноги і холоші штанів, гадали, що я справляю потребу. Та я ніколи не роблю цього в громадських туалетах.
Якось увечері запала мені до голови думка стріляти людей. Це було в суботу, я вийшов, щоб пошукати Леа, білявку, яка чатувала перед готелем на вулиці Монпарнас. Я ніколи не мав інтимних стосунків із жінками, бо почувався
б окраденим. їх, звичайно, водять у номери за їхньою згодою, але ж вони вас пожирають своїм велетенським волохатим ротом, що нижче пупа, і, зрозумійте мене, саме вони — і надовго — виграють від цього обміну. Я нічого ні в кого не прошу задарма, але й не маю бажання переплачувати; мені пасувала б жінка холодна й побожна, що віддалася б мені з огидою. Щомісяця першої суботи я підіймався з Леа до кімнати готелю "Дюкенс". Вона роздягалася, і я розглядав її, не торкаючись навіть пальцем. Декілька разів усе йшло як по маслу,— спускав у штани, а то якось я зібрався на силі, щоб упоратись. Цього вечора я не застав Леа на звичному місці. Хвильку зачекав, тоді збагнув, що її не буде, можливо, в неї нежить. Це сталося на початку січня, холод проймав до кісток. Я був у розпачі: мав-бо палку вдачу і тут же смакував втіху, якої сподівався домогтися цього вечора. Та все склалося гаразд. На Одеській вулиці була одна чорнявка, я давненько запримітив її; вона трохи підтоптана, проте міцна й огрядна: я не гидував літніми жінками: роздягнені, вони видаються голішими за інших. Але ця не знала моїх уподобань і нахилів, признатися їй у всьому ні сіло ні впало було трохи ніяково. А крім того, я остерігався нових знайомств: такі жінки можуть дуже легко заховати у себе за дверима якогось горлохвата, і тільки-но увійдеш, як цей тип відразу тебе пограбує. Щастя, коли ще й не віддубасить. Проте цього вечора я був не знати який хоробрий, тож вирішив зайти додому і про всяк випадок прихопити револьвера.
За п'ятнадцять хвилин я був у тієї жінки і, маючи в кишені зброю, нічого не боявся. Якщо придивитися до неї зблизька, то впадав у вічі її жалюгідний вигляд. З обличчя вона нагадувала мою сусідку, дружину аджюдана, мені це подобалося, бо я давно вже мріяв побачити її голою. Вона вдягалася при відчиненому вікні, тож коли аджюдан виходив, я ховався за. своєю шторою, щоб заскочити її зненацька. Але мадам це робила в глибині кімнати.