— І я буду школярем, — повідомив Івасик.
— Чудово! Будеш відмінником — ми тобі цілий пароплав подаруємо, — пожартував товариш Чертков, голова делегації, яка мала передати човен новим власникам.
— Ні, мені якби справжню рушницю, — попросив Івась. — А то моя тільки пробкою стріляє…
— Можна, — погодився Чертков. — А на додачу — гармату.
Зненацька він сіпнув рукою й затріпав нею в повітрі. До пальця вчепилось щось чорне й живе. Рука командира сторожового катера занадто наблизилась до Івасевої здобичі і за свою необережність була негайно покарана. З великими труднощами було звільнено пальці від міцних клешень краба.
— Я гадаю, що тобі гармати ніякої не треба, — жартував Чертков. — Ти й так добре озброєний. Дивись, як посинів палець…
Випадок з крабом, звісно, ніяк не міг порушити урочистої й радісної хвилини передачі човна школярам. Семикласники, які ще тиждень тому були шестикласниками, прийняли подарунок з серцями, які тріпотіли з радощів, і з очима, які вже бачили у близькому майбутньому картини героїчних морських походів на власному вітрильнику. Не дуже були ображені і колишні семикласники. Вони закінчили Слобідську школу, і чимало з них, напевне, вважали себе вже студентами.
Після коротких промов — катання на морі, і "Відмінник" залишився в руках нових юних господарів.
Суперечки почалися наступного дня. "Сині" настирливо вимагали, щоб на час "війни" вітрильник цілком перейшов у їхнє розпорядження. Яша Дереза, напевне, гадав використати човен як непереможний лінійний корабель, який забезпечив би "синім" успішність "воєнних дій" у прибережній зоні. Хитрий Дереза, що й казати! Відразу зметикував, яке значення може мати у "боях" могутній "броненосець" "Відмінник".
"Червоні" не хотіли йти в цьому питанні на жодні поступки. Найгостріше виступав проти Яші Дерези Нагірний, роздратований, що йому не вдалося вивідати "військову таємницю".
— Хто такі "сині"? — репетував він. — "Сині" — це ніби вороги, ось хто вони! І хіба може таке бути, щоб радянські прикордонники робили ворогам подарунки? Авжеж! "Відмінник" — це подарунок і належить тільки "червоним". Які тут можуть бути розмови? Здається, все ясно!
Але "сині" ніяк не хотіли визнавати логічних міркувань Омелька Нагірного. Для "синіх, очевидно, не все було ясно.
— Піди розкажи своїм білопузим марсіанам! — порадив Дереза. — Вони, напевне, розумніші за тебе!
— Дуже радий, — огризнувся Омелько, — що ти, Яшо, вже знаєш принаймні, що в марсіан біле черево. Це велике досягнення! Ти, певне, далеко підеш. Уперше бачу такого розумаку.
Можливо, що "сині" сперечалися б з "червоними" до сьогоднішнього дня, коли б Максим не запропонував кинути жеребки. Він написав на одному клаптику паперу "Човен", на другому "Будете, хлопці, без човна" і обидва папірці, скрутивши, поклав у свій картуз. Яша Дереза запустив у картуз руку, довго мацав жеребки, певне, не довіряючи своїй долі, і, нарешті вихопивши папірець, хутко розгорнув його й кинув на землю.
— Не везе! — коротко сказав він. Нагірний підняв жеребок і голосно прочитав:
— "Будете, хлопці, без човна!"
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Про кінець героїчної війни "червоних" з "синіми" і про шапку-невидимку
"Синіх" не вдалося застукати зненацька. Коли броненосець "червоних" "Відмінник" наблизився до берега, Галина перша помітила принишклі за камінням нерухомі постаті "ворогів". Сашко Чайка зрозумів, що десантові броненосця готувалась пастка. Коли б "червоні" висадились на берег, їх би негайно оточив Яша Дереза з своїм загоном і, можливо, захопив би "Відмінник". Це була б величезна втрата. Це був би початок поразки.
Тепер про висадження десанту на берег не могло бути й мови. Насамперед треба вибити "синіх" з їхніх позицій. Це розумів навіть Омелько Нагірний, який був прихильником блискавичного удару і головним помічником Сашка в організації десанту.
Жерло важкої гармати повільно націлилось на укріплення "синіх". Пролунав перший постріл. Це Стьопа Музиченко пустив ракету. З хижим шипінням вона рвонулася з човна вгору і вибухнула в ясній блакиті червневого ранку. Ракета означала, що "Відмінник" почав ураганну стрілянину з усіх своїх грізних батарей. Плавуча фортеця, невпинно обстрілюючи "ворога", повільно наближалась до берега. У відповідь з боку "синіх" затріщали десятки тріскачок. Це татакали кулемети. Бійці з загону Яші Дерези розуміли, що далі ховатись не можливо, бо їх помітили з броненосця.
На ближчій скелі з'явився Максим. На рукаві в нього червоніла широка бинда, він махав картузом і щось кричав. Ще вчора, напередодні оголошення "війни", обидві "воюючі сторони" одноголосно обрали його посередником, і тепер слово Максима — закон.
— Гармати… б'ють влучно… — долетіло до піонерів у човні. — У "синіх"… великі втрати…
Зненацька з-за скелі на березі вибухнула ракета.
— Їхня батарея! — гукнув Сашко. І знову долинув голос вожатого:
— "Сині"… відповідають… вогонь… важких… гармат…
— Чого він кричить, — буркнув Сашко. — І без нього знаємо, що гармати важкі й далекобійні…
— Що ж тепер робити, товаришу маршал? — наблизився до Чайки Омелько. — У нас ракета і в них — ракета. Значить, вогонь з обох боків ураганний.
— У них же втрати великі… Ти ж чув, що кричав Максим.
— Ну да, бо в них тоді тільки кулемети стріляли, а тепер і в них батарея.
Сашко глянув на Нагірного. Обидва зрозуміли один одного без слів.
— Давай! — коротко наказав Чайка.
— Повітряний десант! Десант! — весело і схвильовано загомоніли "моряки". Було їх на вітрильнику чотирнадцятеро, вони вже встигли засмагнути, у багатьох уже лупились носи від сонця і солоної води. Вітрець-розвівав біляве волосся Галини, вона ретельно крутила ручку від тріскачки, без упину посилаючи на "ворога" кулеметні "черги".
На кормі стояв Олег Башмачний. Зсунувши на перенісся брови, він уважно стежив за тим, що робилось на березі. А там між сірим камінням було помітно якийсь рух. "Супротивник", можливо, під вогнем батарей з червоного броненосця укріплював свої позиції.
Галина Кукоба поклала тріскачку і кинулась допомагати Нагірному. Незабаром допомагаючих зібралося стільки, що довелося втрутитися Чайці.