Всі ці факти були відомі всім школярам. Правда, тільки три голоси вирішили Олегову долю. За Сашка було піднято всього на три руки більше.
— І не треба! — бовкнув Олег. — Навоює вам Сашко!
— А ким же ти будеш? — спитали в нього.
— Завгоспом! — знову буркнув Олег.
І тут несподівано втрутився вожатий Максим.
— Правильно, — сказав він. — Вітаю тебе, Олег. З тебе буде гарний завгосп. Звичайно, під час "бою".
Башмачний мовчав. Він хотів скочити і протестувати, хотів гукнути, що це були тільки жарти і він нізащо не погодиться на роль завгоспа. Але хвиля гордощів затримала його на місці. Не обрали маршалом — буду завгоспом! Це, мовляв, ніскільки мене не турбує. Треба ж комусь доглядати за господарством "воюючих сторін".
Так зовсім несподівано для себе Олег зробився "начальником постачання двох армій".
— Ти нібито сердитий? — спитав у нього після зборів Максим.
— А чого мені сердитись?
— Бачиш, Олег, мені здалося, що ти не дуже задоволений з своєї нової "посади".
— Ні, я нічого. Нехай.
Башмачний зустрівся поглядом з очима вожатого. Золоті горошинки в Максимових зіницях весело виблискували.
— Я думаю, Олег, що це піде тобі на користь, — сказав він, посміхаючись. — Є народна казка про дурня Іванчика. У нього були брати, які вважали себе за майбутніх героїв, а на Іванчика дивились як на нездару і дурня. І ось виявилось, що саме Іванчик — герой, а брати його — нездари. І це тому, що Іванчик не боявся ніякої роботи, найважчої, найбуденнішої. Коли ти зрозумієш, Олег, що кожна корисна робота в нашій країні є справою честі…
— Тоді я перестану бути дурнем Іванчиком? — образився Башмачний.
— Ні, ти перестанеш тоді шукати на горищах скарбів і зрозумієш, що бути героєм можна не тільки в Арктиці.
Всі дні йшло жваве готування до наступних "боїв". "Сині" хвалились якимось незвичайним винаходом. Від них можна було чекати всіляких несподіванок. Недарма командиром у них був славетний винахідник Яша Дереза. Щодня в нього вдома збирались "сині".
Було відомо, що приходять вони до Яші не з порожніми руками. Кожний з них приносив з собою молотки, пилки, рубанки. А одного разу Нагірний бачив, як шестеро хлопців понесли в двір до Дерези величезну дошку. Потім виявилось, що цю дошку їм дав голова рибальської артілі, батько Олега Башмачного. "Червоні" на чолі з Сашком Чайкою юрбою прийшли в правління артілі, обвинувачуючи рибалок у допомозі "синім". Голова артілі виправдувався:
— Чи я знав, хто вони? "Сині" вони чи "червоні" — на лобі в них не написано. Чому ж не дати піонерам дошку?
— А ви питали, для чого вона їм?
— Для винаходу, сказали.
"Червоні" розчаровано замовкли. Тільки Омёлько Нагірний задумливо вимовив:
— Ми знаємо, що для винаходу. Але для якого?
— Спитайте в Дерези.
— Еге, він скаже! Це ж у "синіх" військова таємниця!
Ця таємниця найбільше мучила Нагірного. Він вишукував найнеймовірніші здогадки.
— Я знаю, що це. Не інакше, як вогнемет. Тільки ми підійдемо до їхніх укріплень, а вони — ш-ш-ша! Ш-ш-ші! Б-бум! — розумієте — хвиля вогню! Палюча, смертельна хвиля!
Коли цю версію розбивали, він висував іншу:
— Це, напевне, швидкострільна гармата. Гармата-кулемет! Сто вісімдесят пострілів щохвилини! Я знаю цього Яшку Дерезу — він що схоче, те й зробить. Може, і триста вибухів щохвилини, хтозна!
І ось, нарешті, Омелько не витримав. Військова таємниця "синіх" пекла його вогнем з вогнемета, розстрілювала його серце з гармати-кулемета. Він прийшов до "синіх" і сказав:
— Ви знаєте, хлопці, хто я такий? Я — Омелько Нагірний, професор міжзоряної авіації. Це я літав на Марс, і це особисто мені марсіанин передав браунінг, який колись належав славетним пілотам космічних просторів Бруно Ціоні і Демидові Семиряжку. Вірите ви мені?
Головнокомандувач "синіх" поставився до справи інакше. Він, стоячи обома ногами на грунті Землі, прозаїчно поставив професорові міжзоряної авіації тільки одне запитання: що, власне, йому потрібно і чому він прийшов заважати роботі?
— Я прийшов, щоб передати вам воєнний досвід марсіан, — відповів Омелько.
— Тебе підіслали не марсіани, а Сашко Чайка, — твердо заявив Яша Дереза. — І коли ти зараз же не повернеш свою ракету носом з нашого штабу, я накажу спустити на тебе Рябка.
Рябко був страшнішим за марсіан і теж мав свій воєнний досвід. Тому Нагірний цілком розумно вирішив послухатися чемної поради Яші Дерези і зачинив за собою хвіртку. Він чесно розповів Чайці про свою невдалу спробу вивідати таємницю.
Наступного дня Нагірний уже мав свій власний винахід, і це була страшна військова таємниця "червоних".
Але ще за кілька днів до початку "воєнних дій" між "червоними" й "синіми" виникла нова серйозна суперечка.
Прозорого червневого ранку чудовий вітрильний човен прийшов у порт Слобідки. Трошечки вірніше буде сказати — не порт, а пристань, де стояло з десяток шаланд і дрібніших рибальських човнів. Новий вітрильник гордо, як білокрилий лебідь, пристав до берега. Білосніжні вітрила легенько лопотіли, на борту красувався напис: "Відмінник".
Незабаром половина населення Слобідки була на пристані. Тут зібралася не тільки дітвора, прийшли навіть дід Савелій і дід Гурій, баба Лукерка, Данилич із школи, столяр Іван Карпович, тітка Секлета, прийшов голова артілі, прийшла Марина Чайка… День був вихідний, рибалки в море не виходили, і зійшлося їх на пристані чимало. До піонерів підійшов Василь Васильович з Максимом, була тут і вчителька Євгенія Самійлівна.
Сашко Чайка як глянув на човен, так і зашарівся від радощів. Одразу він догадався, який це човен причалив. І ще приємніше було від того, що вітрильник мав назву "Відмінник", як шкільний журнал.
Івасик саме повертався з полювання, коли "Відмінник" підходив до пристані і згортав вітрила. Івась полював на крабів. Того ранку йому надзвичайно щастило. Він упіймав між камінням у воді величезного краба. Тримаючи його за круглу спинку (щоб не схопив клешнею за палець), Івась побіг на пристань і зацікавлено й грунтовно розпитав моряків-прикордонників, чого вони приїхали. Він перший довідався, що вітрильний човен — це подарунок від бійців-прикордонників школярам за відмінні успіхи в навчанні.