— От і все, — сказав вожатий, сідаючи за стіл і присуваючи до себе лампу. — Тепер можна бути певним, що нас ніхто не підслухає і не підгледить. Я вас покликав, друзі, в цікавій і таємній справі…
Нагірний задоволено кивнув головою і ближче присунувся до Максима, а той казав далі:
— Сьогодні я одержав на пошті пакет від невідомого. В пакеті була коротка записка до мене й рукопис п'єси. Так, так, п'єси… Тому я насамперед і запросив тебе, Озерков, як голову драмгуртка. Не знаю, чи сподобається вам п'єса, а записка ось така.
Максим ще ближче присунув до себе лампу, ще нижче опустив на ній абажур, від чого кімната сховалась у зеленій півтемряві, і прочитав:
"Товаришу Максиме Чепурний! Я посилаю вам п'єсу "Любий друг". Все, що в ній описано, трапилося в дійсності. Не намагайтесь довідатись, хто автор цього твору. В цьому вам ніколи не пощастить. Тільки в тому разі, коли п'єсу буде поставлено, автор її може показати своє обличчя (і то тільки виконавцям ролей у п'єсі) 1 вересня цього року о 7 годині вечора. Про приміщення буде сповіщено додатково.
Іксігрек".
— Оце й усе.
В кімнаті стало так тихо, що чути було, як тоненько дзижчить під стелею комар.
— Треба прочитати п'єсу, — нарешті пошепки запропонував Дмитро Озерков.
— І прочитати зараз, — підхопив Нагірний.
— П'єса дуже коротка, — сказав Максим. — Усього дві невеличкі дії.
Коли він прочитав піонерам рукопис таємничого Іксігрека, Омелько Нагірний захоплено вигукнув:
— Тепер я знаю, хто автор п'єси! Він сам себе описав! Це той, хто на заводі служив кур'єром! Це — він!
П'єса була такого змісту. В школі вчилося двоє школярів — Іван і Петро. Вони були нерозлучними друзями. Вони розповідали один одному про всі свої дитячі таємниці, їх завжди бачили тільки вкупі. Вчились вони не однаково. Іван був відмінник, а Петро часто мав погані оцінки. Іванові було дуже шкода свого товариша, він хотів, щоб і Петро став відмінником. Іван почав готувати за Петра уроки. Він часто давав йому списувати, підказував, а одного разу в Петровому щоденнику навіть підробив оцінку — погану переправив на добру.
На цьому кінчалася в п'єсі перша дія. Друга дія відбувалася вже через двадцять років на великому авіаційному заводі. Іван тепер видатний талановитий інженер-конструктор. Він будує величезний дирижабль. В цеху Іван стрічається з новим кур'єром, який недавно поступив на завод. Іван просить його принести йому з іншого цеху папку з рисунками. Кур'єр вдивляється в обличчя інженера і раптом кам'яніє. Він упізнав свого колишнього товариша, свого друга Івана. Іван теж упізнав Петра і питає, як же воно так сталося, що Петро не інженер, а тільки кур'єр? "Ти вчився, а я лише списував у тебе", — гірко відповідає Петро…
Оце й увесь зміст. Але п'єсу було написано так цікаво й захоплююче, так тепло було показано дружбу двох хлопчаків і потім так напружено і хвилююче їхню зустріч через двадцять років на заводі, що школярі одноголосно ухвалили негайно ж приступити до репетиції.
— Але нікому ні слова! — попередив вожатий, — Цей спектакль має бути приємним сюрпризом для всіх наших піонерів…
Ролі знайшлися для всіх. Дмитро Озерков узявся зіграти Івана, Омелько — Петра, а Скворцова — вчительку, яка також діяла в п'єсі. Максим узяв на себе обов'язок суфлера.
Тому що п'єса була невеличка і мала всього тільки три дійові особи, її швидко зрепетирували, і незабаром біля сільської ради з'явилась велика афіша, яка сповіщала про день вистави.
Вистава відбулася в школі, у фізкультурному залі, де зробили сцену. П'єса пройшла дуже вдало і справила на глядачів саме таке враження, на яке й розраховував Максим.
Омелько Нагірний усе думав про майбутню зустріч з невідомим автором. Одного разу він навіть приснився Омелькові. Це була людина в чорній масці. Людина нахилилась до хлопця й глухим, страшним голосом промовила:
— Тепер ти взнаєш, хто я!
Холодні мураші пробігли по тілі Нагірного, він закричав спросоння і прокинувся.
Проте наступні хвилюючі події так вплинули на хлопця, що він забув думати про це. Одначе таємничий Іксігрек несподівано виявив себе ще задовго до призначеного ним дня.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Олег Башмачний стає завгоспом
Учбовий рік закінчився, та незабаром промайнула чутка, яка схвилювала весь шостий клас. Власне кажучи, це вже був колишній шостий клас. Іспити закінчились, і шестикласники відразу стали семикласниками. Сьомий клас! Хіба це жарти? Семикласники — це "сіль" усієї школи, коли не зважати на те, що кожний клас, навіть перший, теж вважає себе "сіллю". (Ну, та це вже відомо, що найгордіші люди в кожній школі — це першокласники, які вперше взялися за зошит і ручку).
А чутка була про те, що Яша Дереза з своїми приятелями готується до якоїсь незвичайної війни. Було відомо навіть те, що хлопці майструють уже якусь зброю. Але що за війна така — ніхто не знав. Та незабаром виявилось, що Яша Дереза лагодиться "воювати" з своїми товаришами, це буде бій "синіх" з "червоними", і Яша, звичайно, "червоний". Зчинилась велика суперечка, бо "червоними" бажали бути всі школярі. Тоді Дереза сказав:
— Гаразд, нехай ми будемо "синіми"! Нехай! Тільки ж начувайтесь!
Це була, безумовно, велика жертва з боку Яші. Він пішов на це тільки тоді, коли побачив, що може провалитися вся справа і ні з ким буде "воювати".
Коли Саша Чайка розповів удома про ці суперечки, Івасик захвилювався. Коли б школярі запросили його до себе, він би всіх швидко помирив. Для цього ж є чудовий засіб — щиталка. Івась тут же почав рахувати, тикаючи по черзі пальцем на себе, на діда Савелія, на матір і брата:
Ене, бене, рес,
Квінтер, квантер, жесі
Ене, бене, раба,
Квінтер, квантер, жаба!
— Ну от, діду, ви — "жаба", значить, ідіть до "синіх".
— Е, ні, я "червоний", — рішуче заперечив дід. — Га? Чую, чую, сказав "червоний" — і не зійду з цього місця.
— Та не можна так, діду, — умовляв Івась. — Ви ж "жаба"!
Не менше суперечок викликав у школярів і розподіл ролей. Кожний хотів бути командиром. Нарешті, справу розв'язали. Яшу Дерезу обрали головнокомандуючим "синіх", Сашка Чайку — маршалом "червоних". Багато школярів було ображено в найкращих своїх почуваннях, бо їхніх воєнних "талантів" недооцінили. Найбільше почував образу Олег Башмачний. Він був певний, що його настановлять маршалом. Адже це він, і ніхто інший, знайшов на горищі браунінг, який, напевне, належав шпигунові. Що з того, що потім цю зброю перехопив Нагірний? Перший знайшов хто? Безперечно, Олег! А лист до Кажана?