Галина тихо пішла головною алеєю. Чорніла вогка земля, і жовтів пісок, бо недавня буря змела тонку пелену нерясного снігу. Місцями зеленіли сосни, їхні рівні стовбури були руді,— аж червоні, і в сонячному промінні горіли, як мідні.
… Після зборів Сашко зайшов до фізкультурного залу. Максим Чепурний вправлявся на трапеції. Тут було все знайоме Сашкові, і зайшов він сюди зовсім не для того, щоб "пофізкультурити", як часом висловлювались школярі. Та й ніде правди діти: не дуже любив Сашко фізкультуру. Але сьогодні якась нова думка майнула в хлопця. І навіть знайомий турнік, і паралельні бруси, і шкіряна "кобила" з кільцями з'явились перед школярем у новому, несподіваному світлі.
Він підійшов до брусів і спробував підтягтись угору на руках. Було важко. Сашко напружував всю свою силу…
— Треба тренуватися, — почув він біля себе голос вожатого. — Ось побачив би ти, як систематично отут вправляється Башмачний…
"Башмачний!" Максим наче висловив уголос приховану Сашкову думку.
— І я можу… так, як він?.. — чомусь несміливо і навіть ніяковіючи, спитав Сашко.
— А чому ж? — посміхнувся вожатий. — М'язи будуть як залізні.
В одну мить промайнуло перед Сашком видіння: він, Сашко, лежить розпростертий на підлозі, а над ним торжествуючий Башмачний…
… Коли Чайка йшов коридором, йому здалося, що хтось хутко сховався в шостий клас. Навіть двері рипнули так, як вони завжди риплять, коли їх зачиняти. Сашко увійшов до класу й підозріло озирнувся. Немає нікого. Хіба, може, хто за дошкою або під партами? Ні, за дошкою теж нікого. Зазирнув під парти — порожньо. "Напевне, так здалося", — подумав хлопець.
Він вийшов на ґанок і здалека побачив у саду, наприкінці алеї, знайому постать Галини. Розмахуючи стягнутими ремінцем книжками, Сашко побіг навздогін за дівчинкою. Вона здивовано озирнулась, але в її погляді Чайка побачив неприховану радість. Він схопив Галину за лікоть і стояв перед нею, задиханий від швидкого бігу і широко посміхаючись. Йому стало раптом весело й легко, всю його істоту наче гойдало й пестило ніжне сонячне проміння.
— Галино, ти… ти не глузуєш з мене? Ну, за те, що мене поборов Башмачний. Ти не глузуєш?
— Хіба ти не чув, з кого я глузувала? Не люблю я Башмачного. Він і на піонера не, схожий. Не такі в нього звички.
Вона замовкла і потім нерішуче, тихо спитала:
— А ти… не глузуєш? За те, що я так відповідала на уроці географії. І за… за диктант…
— Ні, Галино, не глузую. Тільки мені так журно, що ти…
— Що?
— Чому ти стала така сумна?
— Ось побачиш, я не буду такою.
Вони йшли алеєю вниз, ішли, взявшись за руки, до стрімкої кручі над морем. Море синіло перед ними — безмежне й величне. На обрії чорнів димок — ішов пароплав. Вони сіли на лавочку й почали вгадувати, скільки до того пароплава кілометрів. Сашко казав — п'ятнадцять, Галина — п'ять. Така велика різниця у визначенні віддалі не викликала в них ніяких суперечок, їм було затишно й весело. Вони почали кидати з кручі камінчики — хто далі кине. Камінці падали в море і здіймали кришталеві фонтанчики.
Біля лавочки ріс молодий клен. Він був чорний і голий, і тільки де-не-де тремтіли на ньому сухі жовті листочки. Один листок відірвався і, кружляючи, полетів із дерева. Галина підскочила і впіймала його на льоту.
— Це тобі, — подала вона листочок Сашкові. — Давай загадаємо: коли ти загубиш цей листочок — я втоплюся в морі.
— Не хочу. Страшно.
— Значить, ти загубиш?
— Ніколи в світі.
Їм не хотілося йти додому. Сонце сідало за ліловий обрій моря. Стало холодніше. Зірвався вітрець, і за їхніми спинами тривожно загули дерева.
— Галино, знаєш, що я придумав? Давай удвох учити уроки!
— Я знаю, для чого це, — сказала вона. — Ти боїшся, щоб я знову не одержала "дуже погано". Вгадала?
— От і ні. А тільки такечки буде гарно-гарно. Правда ж, Галино? А вчити можна в мене. Ти прийдеш до мене? У нас є дід Савелій, а потім ще мій брат Івасик і щиглик.
— Який щиглик?
— Ну, який же? Звичайнісінький. У клітці. Його Івасик доглядає. У нього й морські свинки є. Руді й чорненькі і всякі такі. Прийдеш, Галино?
— А як у класі взнають? Насміхатимуться.
— Ну й нехай! А я в журналі такий на них вірш напишу, що вони враз перестануть.
Почало смеркати, і вони пішли додому. Обоє були дуже голодні, і Сашко спитав:
— Ти береш у школу сніданки?
— Беру.
— І я беру. Пиріжки з калиною і камбалу. А ти?
— І я камбалу. Тільки медові пряники смачніші. А ти їв осиний мед?
— Ні. Ніколи.
— Хочеш — дам?
Вона вщипнула його за руку.
— Гарний осиний мед? Ото не проси вдруге. Він провів її додому.
— До побачення! — гукнула вона біля дверей.
— До завтрього!
Ліловий присмерк оповив Слобідку, і з моря дув свіжий вітер — широкий.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Перша спроба Олега відшукати скарб пана Капніста
Сашко не помилився, коли помітив, що хтось сховався в клас. За останньою партою, в самісінькому кутку, лежав хлопець. Проте Сашко не бачив його і незабаром вийшов з класу. Хлопець ще довго лежав на підлозі під партами, аж доки не переконався, що школа спорожніла. Тоді він обережно виліз із своєї схованки й озирнувся. Це був Олег Башмачний.
Він підійшов до дверей і виглянув у довгий коридор. Якусь хвилину стояв і прислухався. Ні звуку. Так, у школі немає нікого, крім сторожа, який зараз у своїй кімнаті, і старого Кажана на другому поверсі. Пізніше прийдуть прибиральниці, і тоді Олегові доведеться забиратися звідси якнайшвидше. Треба поспішати, поки не пізно.
Олег вирішив обслідувати сьогодні приміщення, яке було біля драбини, що вела на горище. Напевне, то була якась комірчина. На низеньких дверях висів іржавий замок. Це вірна ознака того, що до комірки давно вже ніхто не заходив. До неї, напевне, навідується Кажан, але робить він це раз чи двічі на рік і то, мабуть, тоді, коли надворі глупа ніч.
Давно вже придивилось до цього замка і до дверцят допитливе око Олега. На перервах не раз уже він вивчав непомітно цей замок і навіть намагався зазирати в щілину. Хлопцеві здавалось, що з комірки тхне цвіллю і порохом. Це ще більше розпалювало Олегову цікавість і зміцнювало надію, що це й є схованка чогось таємничого, про віщо згадувалося в листі до Кажана.