Дівчинка явно хвилювалась. Збори мали розглянути тільки одне питання: успішність навчання і зразкова дисципліна. Безперечно, згадають і про неї, про відмінницю Галину Кукобу, яка так сьогодні провалилась.
Василь Васильович у своїй промові справді так і почав говорити — насамперед про неї. Він, звичайно, вже знав, що Кукоба одержала "дуже погано" не тільки за диктант.
Євгенія Самійлівна здивовано і з хвилюванням розповіла Василеві Васильовичу, як "відповідала" Галина урок з географії.
Проте, на превеликий подив, Василь Васильович сказав про Кукобу дуже коротко і ніби між іншим. Ось, мовляв, і Кукоба, яка була відмінницею, осоромилась. Треба, мовляв, з'ясувати, чому з нею трапилась така прикрість. І відразу ж почав говорити про те, що треба ще вище піднести успішність, щоб шостий клас, у якому всі учні — піонери, справді був найкращим у школі, щоб на нього можна було рівнятись іншим і щоб саме шостий клас одержав у нагороду чудовий вітрильний човен від бійців-прикордонників.
— Не забувайте, що я не тільки директор, я також керівник вашого класу, — посміхнувся Василь Васильович, — і тому мене особливо хвилюють ваші невдачі і особливо радують ваші успіхи. І вже ніяк мені не може завдати втіхи поведінка Олега Башмачного, який сьогодні качався по підлозі разом із Сашком Чайкою. Від Чайки я цього не чекав.
— Він перший, Василю Васильовичу! — гукнув Чайка.
— Зараз ми не будемо розв'язувати цього питання.
Олег Башмачний сидів мовчазний і задумливий. Але він здригнувся, коли виступив піонервожатий Максим і розповів про попсовану парту.
— Коли в нас будуть такі "художники", — сказав він, — то не бачити шостому класові човна. Башмачний нашкрябав на своїй парті корабель, але йому ніколи в житті не доведеться керувати кораблем, коли він не стане відмінником!
Піонервожатий, може ненароком, зачепив найуразливіше місце в серці Олега, коли згадав про корабель. Не про той, звісно, що на парті, а про справжній криголам, який хвилював Башмачного. Той криголам, на якому попливе Олег відкривати в Арктиці нові острови. І йому самому стало незрозуміло й ніяково — і навіщо, справді, було дряпати парту?
Говорили ще Люда Скворцова і Нагірний, а потім виступив Сашко Чайка і коротко розповів про те, що в шостому класі буде виходити переписаний на друкарській машинці літературний журнал "Ранок". Тут же змінили назву журналу на "Відмінник". Усі заплескали в долоні, плескала й Галина Кукоба. Але на серці в неї було важко, непривітно. Не тягло, як раніше, додому, але й тут, серед товаришів, почувала себе пригніченою, їй хотілось розповісти комусь про свої почуття, про сім'ю, про матір, яка тяжко захворіла й має їхати лікуватись.
Але дівчинка відчуває якусь незрозумілу самітність. Розкажеш подрузі — ну, хоч би й Люді Скворцовій, а вона, може, не зверне уваги… Ні, Люді нічого не можна розповідати. Вона і слухає неуважно, і все говорить тільки про себе…
Коли скінчились збори і Галина виходила з класу, чиясь рука лягла їй на плече. Глянула — Василь Васильович.
— Кукоба, ходімо на хвилинку зі мною, — сказав він і так якось подивився на Галину, так якось — і журливо, і задумливо-задумливо. І коли вони ввійшли в учительську і він глянув на дівчинку, в його ясних очах, схожих на дві блакитні прозорі краплини, Галина знову побачила той же лагідний і журливий вираз.
— Сідай, Кукоба, — вказав він на стілець і сам сів за свій письмовий стіл. Він дивився на цю біляву дівчинку, піонерку і відмінницю, намагався прочитати те, що сховано зараз десь у глибині її малого дитячого серця.
— Розкажи мені, Галино, все по правді. Розкажи, як старшому другові, що трапилось? — спитав Василь Васильович. — Може, в тебе є щось таке, про віщо ти не хотіла б розповісти всім. Я не впізнаю тебе. Як це трапилось — у тебе двоє "дуже погано". Мені здається, що тебе щось гнітить. Може, в тебе є якесь горе, може, тебе хтось образив?
Галина мовчала. Директор бачив, як вона важко, схвильовано дихала.
— Ти розумієш, — знову тихо й лагідно почав він, — що далі так не можна. Ти повинна бути такою ж відмінницею, як була раніше. Чому ти так погано написала диктант? Досі з тобою цього не траплялось. Що тобі заважало вивчити урок з географії?
Галина не відповіла. Довгу хвилину тяглося напружене мовчання. І ось вона підняла голову.
— Василю Васильовичу… Я… я… Не питайте мене. Мені важко…
І, ледве стримуючи сльози, готові бризнути з очей, неймовірним зусиллям своєї дитячої волі перемагаючи хвилювання, Галина сказала:
— Мама… Мама може померти. Вона тяжко хвора. Вона їде на операцію…
Василь Васильович встав і з гуркотом відсунув стілець. Він мовчки пройшовся з кутка в куток, зупинившись біля дівчинки, поклав їй на схилену в тузі голівку широку теплу долоню.
— Ось що. Ми ось що зробимо. Не треба сумувати. Завтра я прийду до вас у гості. Можна?
Ця розмова з директором заспокоїла й розважила Галину. Вона вже не почувала себе самітною і пригніченою, її горе поділяє Василь Васильович, і він обов'язково скаже щось хороше й заспокійливе. І коли вона вийшла на подвір'я, їй здалося, що сонце світить зовсім по-весняному, що ось, може, мине якийсь місяць, і зазеленіє шовковий ряст, наллються соком бруньки на деревах, і з-за моря прилетять ластівки.
Галина згадала, як минулою весною велика зграя ластівок спустилась на прибережне каміння. Ластівки були такі стомлені далекою мандрівкою, були такі безсилі, що їх легко можна було брати в руки. Згадала, як піонери організували тоді охорону перелітних пташок і камінням проганяли хижих котів, які полювали на беззахисних пернатих.
Зараз же за школою розкинувся великий сад. Він спускався аж до стрімкої кам'яної кручі над морем. Тепер сад чорний, незатишний і прозорий. Коли глянути з шкільних вікон, то в кінці рівної головної алеї видно синє зимове море. Але це не та ніжна синява моря, яка буває влітку. Часом хвилі міняють свій колір, і, коли на небі купчаться важкі хмари, море тоді має непривітний олов'яний відтінок.
Не хотілося йти зараз додому. Світило сонце, небо було чисте й блакитне. З'явилось бажання піти в цей чорний і прозорий зимовий сад, блукати між його дерев, глянути з кручі на море.