— Воно-то так,— сказав я Джелліну, коли він скінчив говорити.— усе цЄ здається логічним. Але ви не дістанете переконливих доказів, поки не буде зроблений повний розтин тіла Вейтона, вивчені сліди на склянці і проведений аналіз джину.
— Дорогою до вас я подзвонив до лабораторії,— відповів Джеллін.-Жодних слідів трутизни. Що ж до відбитків пальців, то це, безперечно, відбитки Вейтона. Отже, у нас тепер доказ, що в період між своїм зникненням і смертю актор побував у буч диночку на Ферт-стріт.
— Гаразд,— озвався я.— Спробую вам допомогти.
Я вдягнувся, і ми вийшли з дому. Джін замовив уже таксі, і водій відчинив нам дверцята.
— На іподром, і, будь ласка, швидше,— сказав я.
Через десять хвилин ми вже входили на іподром. Там панував великий тиск. Того дня мало відбутися дербі на великий приз Массачусетса з преміальною сумою тисяча доларів, і весь фешенебельний Бостон був тут. Це одне з найцікавіших змагань, і навіть люди байдужі до скачок вирушали того дня на доріжки Треже, щоб помилуватися найдобірнішими рисаками Сполучених Штатів.
Скачки відбувалися незалежно від погоди. Два роки тому коні бігали під сильною зливою, яка за десять хвилин перетворила доріжки в болото. У цьому році, хоча термометри показували сім градусів нижче нуля, змагання теж мали відбутися. Всюди довкола були наставлені грубки, в яких горів кокс. Трибуни мали електричний підігрів, а малі хлопчики давали напрокат хутряні шапки і наушники. Ми тислися з Артуром посеред публіки, намагаючись відгадати, на якого коня найкраще поставити. Головний забіг чекався через годину. Перед ним проводилися інші, але всі знали, що триліток Пейген Росак має шанси найбільші. На нього ставили один проти двох і навіть один проти одного. [128]
— Ми опинилися в сімейному колі,— раптом обізвався Джеллін.— Обох Чезлі і Гертруду Веймар ви вже бачили? Присутні також Марта Сомерсет, Макх'ю і навіть Френзен. Якби тут була ще Генрієта Бейм, ми були б у повному зборі.
Я глянув туди, куди мені показував Артур, і справді побачив у юрмі всіх названих осіб. Альберт Чезлі жваво сперечався з одним із букмекерів.
— З нього гравець неабиякий,— пояснив Джеллін.— Але мені видається, що як на свій вік він надто ризикує.
Ми привіталися з Мартою Сомерсет, яка порівнялася з нами. Раптом ми спинились як укопані. З бару, розміщеного під трибунами, шпарко вийшла Матільда Чезлі й рушила в бік братів та Гертруди Веймар, які чекали на неї. Надто веселою в'она не здавалася, але важко було б сказати, щоб вона сумувала. Бігові доріжки не краще місце для жінки, яка чотири дні тому втратила чоловіка. Тому Джеллін і я не могли не помітити, що її поява тут багатьох неприємно вражала.
— Не сподівався її тут застати. Могла б прикидатися хворою й надалі,— прошепотів Джеллін.
Забіг починався. На трибунах блищали скельця біноклів, люди товпилися біля бар'єра, що відокремлював їх від підмерзлої доріжки, пориви вітру розносили над головами іскри з розпалених грубок.
— Ходімо,— запропонував Джеллін, коли на старт вивели коней.
Повільно ми піднялися сходами на трибуни. Джеллін щось шепнув на вухо малолітньому продавцеві білетів, сунувши йому якийсь аркушик.
Ми прождали якусь часинку. Та ось устав зі свого місця і рушив у наш бік Макх'ю. Він був блідий, як полотно, але видно було, як він старається, щоб цього не помітили знайомі. Він пробував навіть посміхнутися.
Не мовлячи ні слова, пішов за нами. Здавалося, він усвідомлює важливість моменту. Ми ввели його в бар, який після початку забігів геть злюднів.
— Послухайте мене уважно, пане Макх'ю,— сказав тихим голосом Джеллін.— Той, хто дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада, видаючи себе за Лодері, це... Це міг бути тільки ви. Ви зрозуміли мене?
Це щоб у людини було таке нервове потрясіння, я ще не бачив. Хоча по роботі я стикався з такими ситуаціями, сцена ця справила на мене сильне враження. Макх'ю, не глядячи навіть на нас, сперся на столик і важко плюхнув на стільця. Сидіз нерухомий, ніби перетворений на брилу льоду. По хвилі вій заговорив. То була ціла лавина слів, схожа на мову душевнохворих [129] з проявами аутизму, промазувана беззвучним, механічним, сухим і через те якимсь несвітським голосом.
— Це мене мучить стільки днів... Так, це я дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада. Довідавшись, що він живий, я подумав, що він просто блазень, та й годі. Я вирішив поглузувати з нього. Він стільки разів знущався з мене. Я видав себе за його антрепренера Лодері і сказав, щоб він прийшов до мене завтра вранці і підписав контракт. Я дозволю йому моїм коштом створити трупу і фінансуватиму її цілий рік. Він повірив. Я вволю посміявся, але коли дізнався про його смерть, то зрозумів, що зробив трагічну помилку. Я можу зійти за винуватця... але ж я не зробив нічого. Це не я! Знаю, що все проти мене, але, слово честі, я нічого не зробив!
Він не плакав, але в його словах чулися придушені, спазматичні ридання. Не менше блідий Артур Джеллін пішов до бару і замовив для Макх'ю чарку коньяку. Подаючи його йому, він шепнув мені:
— Я помилився, професоре... я помилився... Коньяк трохи підбадьорив Макх'ю.
— Пане Джеллін,— прошепотів він.
— Я вірю вам,— сказав добродушно Артур.— Заспокойтеся, я вам справді вірю. Будьте готові до виклику, але ручаюся вам: ви не матимете більше жодних прикрощів. Ідіть собі спокійно.
Коли Макх'ю, почуваючись не дуже твердо на ногах, пішов, Джеллін сказав мені:
— Я помилився, професоре, але тепер для мене все ясно. Щоб розв'язати все рівняння, бракувало лише цього дзвінка від Лодері. Коли я приходив до вас, то сказав, що в мене багато сумнівів щодо Макх'ю, але зараз усе з'ясувалося, тепер я знаю все. Ходімо зі мною. Або ні, зачекайте тут, тут ви хоч не змерзнете.
Минуло десять хвилин. Треба визнати, що я не чув знадвору галасу, який вибухнув перед початком забігу на Великий Приз. Я поринув у глибокі роздуми. Джеллін був людина потаємна, і я добре розумів його. Характер у нього дуже вразливий і делікатний. Його мозок може ефективно працювати лише у сховку. Заперечення, суперечності, розголос позбавляють його рївноваги, доводять до люті. Джеллін охоче пояснював те, що він уже обдумав, але ж він ніколи не говорив, над чим саме міркує. Щоб добитися якихось наслідків, йому треба працювати в цілковитому спокої. Ось чому я так і не знав, що ж він думає про самогубство Вейтона: чи він вірить у нього, чи шукає винуватця, кого підозрює. Справа Вейтона була така заплутана, що скільки я не починав над нею задумуватися, завжди губився в різних версіях. [130]