— Підсумуймо ще раз коротко ваше зізнання, Карлтоне. Ви твердите, що Вейтон розмовляв по телефону з Лодері і передбачав, що йому знадобляться синя пара і сірий плащ. Саме цей одяг і був на ньому, коли його знайшли мертвого. Чи не так?
— Саме так,— визнав камердинер.
Сандер попросив Карлтона повторити ще раз своє зізнання в присутності стенотипістки, а потім відпустив його, попередивши, щоб він був готовий до виклику в поліцію.
— Якщо ви помітите щось, що могло б нас зацікавити, сподіваюся, ви знову нас одвідаєте.
Залишившись з Джелліном сам, капітан кашлянув кілька разів, ніби сподіваючись, що це йому прочистить мозок, а потім звернувся офіційним тоном до Артура:
— Я хотів би зараз з'ясувати, звідки у нас такі сумніви у самогубстві Вейтона... Вашу думку, Джеллін, я вже знаю, отож повторювати свої заперечення вам не треба. Поліція завжди намагається викрутитися самогубством. Це значно простіше і дозволяє уникнути багатьох неприємностей. Але присягаюся вам, що цього разу йдеться не про це. Треба справді мати дуже буйну уяву, щоб говорити в нашому випадку про злочин. Полковник признався, що передавав йому листи з дорученням кинути в скриньку саме Вейтон. Камердинер Карлтон свідчить, що Вейтон приготував собі одяг і револьвер, щоб піти. З другого боку, усі ті, хто міг би мати який-небудь мотив убити Вейтона, забезпечені залізним алібі. Матільда Чезлі в ніч зникнення Вейтона сиділа вдома, в чому ми могли переконатися самі, так само Це поширюється на обох шуряків актора і всю челядь. Френзен був у Грейт Тру, так само, як і Генрієта Бейм, Марта Сомерсет спала у віллі Вілкінсів, розташованій за шість кілометрів від Бостона, і ви це перевірили особисто. Макх'ю спав у себе, чому є свідки. Гертруда Веймар була тут, у попередньому, ув'язненні. [107]
Отож, якщо прийняти, що Вейтон був убитий, то убивцю треба шукати поза колом осіб, досі підозрюваних.
— О, ні! — заперечив Джеллін.— Якщо треба когось підозрювати, то тільки того, кого ми знаємо. Про інші важливі контакти Вейтона нам невідомо нічого.
— Гаразд, обміркуймо разом усе це. Вейтон зруйнований, з душевним розладнанням, прагне вчинити самогубство. Але він хоче зробити це так, щоб привернути увагу всіх, щоб довести, що він щось значить, а не нуль без палички. Через те він вигадує всю історію з анонімками, його тішить, що вся Америка клюнула на це й цікавиться його особою. Проте він знає, що цей інтерес лише хвилинний і ніщо не в стані врятувати його від моральної і матеріальної руїни. Тільки смерть. Отож він готується до неї так, щоб перетворити її в якнайбільшу сенсацію: утікає з дому о пів на третю ранку і їздить автомобілем по всьому Бостону, гнаний страхом і все ще нерішучий. Нарешті о четвертій тридцять він ухвалює більше вже не зволікати. Комедія з листами і низка випадкових обставин заважає нам пристати на цю версію, оскільки, по суті, уже шість днів ми живемо як герої якогось фільму. Цей фільм і затуманює так наші мізки! Мені вже обридли американські фільми про заплутані і таємничі злочини! Ви розумієте! Якщо до появи Карлтона в поліції в мені таїлися якісь сумніви, то тепер у мене вже ніякісіньких! — Сандер закурив.— А у вас, Джеллін?
— Після зізнання Карлтона я вже й сам не знаю, що думати,— відповів Артур, украй розгублений. Він відчував, що вибух Сандера спрямований чимось і проти нього. Даремно він морочив голову капітанові і всій поліції.— От тільки треба ще допитати Лодері і дізнатися, про що він розмовляв з Вейтоном об одинадцятій ввечері,— сказав він, бажаючи якнайхутчій завершити цю прикру розмову.— Потім я передам досьє прокуророві. Пробачте, що я баки вам забивав, їй-Богу, я не хотів.
— Забивав мені баки? Не прибіднюйтесь, Джеллін. Адже це ви підказали думку, що автор листів сам Вейтон. Нам би ще рік такого б не спало в голову. Ви ж знаєте, які ми спеціалісти: розгадка часто у нас під носом, а ми її не помічаємо.
Так Сандер підвів риску у справі Вейтона.
Коли Артур опинився надворі і подумав, що після обіду знову повернеться до свого похмурого, але спокійного архіву, йому здалося, що він воскресає до нового життя. Усе, що сталося недавно, було кошмаром, в якому він брав участь добровільно, але ніколи вже не повторить цієї помилки. Хай тепер Сандер сам займається тими дрібничками, які треба з'ясував перед тим, як переслати досьє до прокуратури. Артур своє завдання закінчив.
Того вечора він прийшов до мене, і ми провели кілька приємних [108] годин разом. Якусь хвилю ми ще обговорювали справу Вейтона, а потім розмовляли про психологію і сперті на неї поліційні методи. Ми дійшли висновку, що у випадку з Вейтоном бюрократична рутина Сандера перемогла психологічний підхід Джелліна. Зрештою він сам визнав, що після зізнання Карлтона і тієї історії з револьвером, знайденим у синьому костюмі, йому довелося змінити свій погляд на всю цю справу. Досі він підозрював, що актор пішов до ванної кімнати побалакати з кимось і той змусив його втекти. Джеллін гадав, що розмова ця торкалася одного з мешканців дому, наприклад Френсіса чи Альберта Чезлі. Зізнання камердинера підважило і цю, не вельми правдоподібну гіпотезу. Вейтон, збираючись вкоротити собі віку, наготував заздалегідь одяг і револьвер.
Проте події наступного ранку перевернули догори ногами всі дотеперішні теорії. Про справу Вейтона згодом Сандер казав, що вона йшла "як по ковдобинах", а хто розуміється на канцелярщині, знає, що це означає.
Джеллін спокійно підшивав досьє, коли подзвонив Сандер, просячи його з'явитися до нього. У кабінеті капітана сидів імпресаріо Джон Лодері, уже знайомий Джелліну.
— От яка у нас виходить історія, Джеллін. Присутній тут пан Лодері заявляє, що він ніколи не дзвонив до Вейтона, а ввечері одинадцятого листопада і поготів.
Здоровенний блондин кивнув головою.
— Саме так і заявив. Дзвонити Вейтону, та ще тоді, як зчинили стільки галасу довкола його особи, я не мав ніякого приводу. Я театральний антрепренер, а не антрепренер циркових блазнів.
Джеллін слухав спокійно. Ця новина на нього не справила, як того сподівався Сандер, ніякого враження.
— Що ви на це скажете? — спитав капітан.— По-моєму, зізнання пана Лодері дуже цікаве.