— Добридень, пане Френзен. Вибачте, що я так рано. На жаль, я завжди обираю найневідповіднішу пору, щоб прийти до вас,— перепросив Джеллін.
Фрезен зустрів його не дуже радо, а проте жестом запросив до своєї убогої оселі.
— Бачу, що ви не марновірний,— сказав Джеллін з блідою усмішкою, показуючи на циліндр, кинутий на ліжко.
— Я чхаю на це,— відповів холодно Френзен.— Чому я завдячую?..
Артур Джеллін, здавалося, розгубився і відповів не зразу. Лише по хвилі звів зір і сказав:
— Цієї ночі за таємничих обставин пропав зі свого дому Філіп Вейтон.— Джеллін подав кілька подробиць.— Шукаємо його цілу ніч.
— Це я викрав його і сховав під ліжком,— скривився Френзен.— Звідки я можу знати, що з Вейтоном діється?
Розгублений Джеллін на цю заяву, як годилося б співробітникові поліції, не зреагував. Він глянув несміливо на Френзена і сказав:
— О цій порі Вейтон уже мертвий, або його силкуються вбити, або він конає... Нам треба його шукати всюди, де він міг би тільки опинитися.
— Що за ідіотська ідея! — зауважив неґречно Френзен.— Мені вже остобісів цей Вейтон, ці анонімки, підписані ініціалом "Ф"! Мене звати Френзен, і тим я завдячую це вторгнення, чи не так? Якщо Вейтон мертвий, Бог із ним, але при чому тут я? А якщо він живий, хай собі живе і пасеться. Мене це зовсім не обходить. Якщо ж ви гадаєте, що я викрав його і хочу з'їсти, то арештовуйте мене і ведіть слідство. Говоріть тільки чітко і до ладу.
Запала тиша.
— Якби я навіть був переконаний, що Вейтона вбили ви, зараз би я не арештовував вас,— сказав підкреслено Джеллін.
— Яка люб'язність! А чому саме?
— Я почекав би, щоб призналися в цьому самі.
— Ну гаразд, пане Джеллін. Я саме вернувся з Грейт Тру, де, як двадцятилітній, протанцював цілу ніч. Трохи випив і зараз хочу спати. Жартувати я не схильний.
— Так ви теж були в Грейт Тру? Цієї ночі там були всі... Запевняю вас, пане Френзен, що я не маю найменшої охоти жартувати!
— То ви чекаєте, щоб я визнав себе винним? Чого ви, власне, добиваєтеся? [94]
— Я сказав-не чекаю, а чекав би. В умовному способі.
Якщо умова не дотримана, то ясно, що нема чого й чекати.
Фрезен скинув накрохмалену сорочку і нарешті вільно зітхнув.
— Ви хочете узнати в мене ще щось чи прийшли тільки для того, щоб налякати мене? — спитав він.
— Я не прийшов вас лякати, пане Френзен. Я тільки сподівався, що ви, може, маєте випадково якісь відомості про Вейтона.
— Востаннє я бачив його, коли його дружина вертала мені двісті тисяч доларів, які я позичав йому. Відтоді я живу собі і хліб жую без лицезріння цього добродія.
— Дякую, пане Френзен. Пробачте мені, але я хотів би ще знати, де ви провели свій час від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку?
Френзен надів піжаму і закурив.
— Я ж вам казав: у Грейт Тру. Грав і навіть виграв, якщо це вас цікавить.
— Дуже радий за вас,— промовив ввічливо Джеллін.— Сподіваюся, хтось вас бачив, коли ви танцювали, грали, їли, виходили...
— Я теж, але якщо мене ніхто не помітив, то я рвати на собі волосся не стану.
Запанувала мовчанка. Френзен починав уже злим духом дихати: мовляв, йому вже все увірилося. Джеллін устав, але перед відходом сказав на прощання:
— Пробачте мені, пане Френзен, але під час останнього прощання з вами ви сказали дивну фразу. Ви сформулювали її так, щоб натякнути, що ви знаєте когось, хто дуже радів би зі смерті Вейтона.
— Я добре пам'ятаю, що я сказав. І що з того?
— Я хотів би знати, кого ви тоді мали на увазі.
— Я, пане Джеллін, шкодити не хочу нікому. Того вечора я сказав те, що якраз спало мені на думку. Зрештою це прізвище, мабуть, звучить і у вашій голові: я маю на увазі Макх'ю. Але ж ви знаєте краще за мене: характер цієї людини не схожий на характер злочинця, який пише анонімки.
Джеллін подякував і ще раз перепросив за вторгнення, ніби не зваживши на останні слова Френзена. Стоячи вже на порозі, він, проте, сказав серйозно і без тіні іронії:
— Пане Френзен, не виключено, що поліція захоче ще раз вас допитати. Наприклад, капітан Сандер, відомий своєю суворістю. Тож не кажіть йому, що ви цілу ніч протанцювали в Грейт Тру, а потім, що ви грали. Це може вас скомпрометувати.
Джон Френзен усміхнувся і спокійно зачинив двері.
Лише через десять хвилин Джеллін зумів піймати таксі. Він [95] сів і назвав адресу центрального управління поліції. Минала восьма. Було похмуро і дуже холодно. Артур забився в куточок сидіння. Де зараз Вейтон? Чи живий він ще? Вбили його чи він сам наклав на себе руки?
Безсонна ніч, холод і похмурі думки зробили своє: Джеллін сидів без кровинки на лиці й тремтів. Не помітив навіть, як опинився перед будинком поліційного управління. Повільно зійшов сходами, що вели на другий поверх до кабінету Сандера, певний, що шефа ще нема, але побачив у кімнаті капітана; він розмовляв з чотирма співробітниками з лабораторії. Сандер був зморений і пригнічений.
— Двадцять хвилин тому знайдено мертвого Вейтона в його автомобілі, запаркованому на розі Ферт-стріт і Сент-Джон-стріт,— сказав він, побачивши Джелліна.
Розділ десятий
Трагедія
У чверть на восьму вулицю переходили робітники, саме вони й знайшли Філіпа Вейтона мертвого в автомобілі. Він сидів, спершись головою на кермо, і нібито спав. Спочатку робітники не побачили в цьому нічого незвичайного. Лише коли один із цих сповільнив крок, щоб прикурити, поза Вейтона видалася йому якоюсь дивацькою. Зацікавившись, він підступив до машини. Ось тоді він і побачив, як з правої скроні актора, біля самого вуха, стікає струмочок крові. Він покликав товаришів, і всі разом повідомили поліцію.
Капітан Сандер, кілька співробітників і Джеллін притьмом поїхали на місце. Незабаром там появився лікар і після корот-1 кого огляду трупа констатував, що причина смерті, мабуть,; самогубство. Проте ствердити це напевне можна тільки після; проведення балістичної експертизи і розтину.
Зібрали багато відбитків пальців. Проте нічого незвичайного не викрили. На передньому сидінні лежав револьвер, у барабані бракувало однієї кулі. На дулі виднілися літери Ф. В.— певне:-Філіп Вейтон. Труп не мав ніяких слідів боротьби. Вулиця, на якій знайшли машину, була на далекій околиці Бостона, де недавно побудували розкішні вілли для бізнесменів, настроєній увечері подихати свіжим повітрям далеко від міста. Смерть Вейтона сталася між четвертою і п'ятою ранку і була миттєва. Куля вистрілена навкіс на сантиметр нижче насади носа, увійшла [96]в мозок. Права рука Вейтона була стиснута. Мабуть, після пострілу він упустив револьвер, а долоня стиснулася у спазмі агонії сама.