Так, він дасть поміч, візьме славу і своє зорудує діло!
— А малосніжна зима немов у цей рік не мала кігтів; згорнула їх у м'якіть сонячних опівднів, тишинкою лестилася, ночами-зорями, гей любистком, поїла степ.
Цього й ждали косоокі у своїх кочовищах з очеретини та дерні від переяславського пограниччя, старих караванних доріг здовж поріччя Ворскли, Сули, Псла, Орелі і ще далі, де кінчалася держава й мережею могил розгорталося таємне Дике поле.
Сколихнулися половецькі столиці Шароканя, Сугрів й Асеня, засмічені мервою шатер, двокільними горбами, киненими верх дном, і скривавленими жертовниками серед бруду опущених вулиць. Того й ждали косоокі! Доволі вже сушенини, хом'яків і воронячого стерва! Доволі саранчі, що звалилася на степ, не оставила ні стебла степового вівса та полинів! Крайня пора роздирати жадібними руками курну, чудову їду з добичних столів, до синіх губ порепаних вітром, нести в пугарах із хризопасу важко пахливе, неначе таємним огнем нагріте, вино, грузнути немитими ногами в злотоглав царгородських світлиць, стелити під голови лона жінок, чистих, як роса!
І ось із лопотом грубо крашених прапорів, із возами та згрібними вежами на них рушили з місця старі половецькі коліна Тарголевичів, Улашевичів, Токсобичів, Багубарсів, Колдечів, Урусів...
Вони відправили мандрівну молитву, спомин пустині, і з воєнними возами, високоверхими, навантаженими бойовим заліззям, під крик тисячі грудей шугнули півколом у степ.
Горе візантійській орифлямі!
Очманілі вигейкуванням, півнагі скотарі гнали вперед привчену до чвалу бруднобоку худобу, кочову силу й хліб. За ними підскакували двоколісниці з вершниками на конях, гарби з непосидющою глотою дітей та гомінких жінок, що в запіллі, як круки, чигатимуть на побіду, щоб обдирати ворожих мерців.
Плоскощокі патлаті діти билися між собою, мов вовченята, часом блиснув ніж, то озлоблені мами зацитькували їх дико з загрозливим блиском зубів, вишарпували щораз то це, то те із зчепленої кучугури до себе на коліна.
— Роман! Роман! — жахали розкуйовджену недорослу юрбу, й вона прожогом стихала. А довкола свистали малахаї, дзвонили тисячі мідяних калатал; степовий пил, ритий із травою, шурготів сипко поміж безліч волохатих ніг.
* * *
Бистрозора половецька розвідка, притаєна за могилами, по чатівнях, висипувалася й собі та увихалася щосили на спінених кониках між половецькі станиці. Списи Чорних Клобуків, передніх Романових стеж, щораз видзьобували опізнену, загнану в байраки, злодійську купину та розносили її серед згарищ із мерви та кізяку. За Чорними Клобуками, наємними, гуркотіли княжі війська, що тягнулися різними дорогами пішки, на конях, возами й саньми, з харчами та важкою збруєю. Вони то попадали списами в рій закожушених машкар, то натрапляли на пустку, хоч половці завжди дихали зовсім близько, мов тічня згонених собак.
Земля горіла під князевими ногами: подратований, що волоче із собою важкий табір, хотів найважніший момент походу мати вже за собою. Скорий, мов стріла, він радо ходив полегку, без шатрів, без кітлів, сільським прокормом, у самого на ніч сідло в головах. Та це було добре хіба в наскоках на Литву або в дорозі на Тятинець, на Дніпровий брід...
Все-таки, хоч і з великим табором, він чинив щоніч меткі засяги, щодень завдавав удари обабіч шляху. Це була єдина перепона грі в піжмурки: поворотові косооких позад княжих військ, на старі місця. То хоч і вдалося де кому з них переховзнутися крізь оцей над степом розгойданий невід, небагато втікачів скріпляло знову половецькі стаї, нанизані на степові, караванні проходи. Більше їх тікало до гнізд над чорноморським лиманом, у напрямі Візантії.
Минали дні, десяток днів без битви. Дарма лупали тверду землю тисячі копит, дарма військо йшло та їхало до ночі в повній зброї. Один самісінький тільки пустар п'ялив на нього свої мертві очі.
Одного ранку повітря стало солоне. Там, де обрій доторкав землі, протяжними відгуками клекотіла далина, як клекотить море. Низько над степом котилися руді хмари.
— Сніговія з лиману! — крикнув із руками при роті нащулений четоводець.
— Пожежа! — заперечив тисяцький Христинич і правицею, закутаною в свинячу шкуру, підніс сталеву навісу з-над очей: — Не далі, як учора, горіло тут половецьке становище!
Князь стягнув тугіше коня: він дивився на Чорних Клобуків, що зупинялися великими тінями в снігових імлах, а тоді підніс щось високо на кінці свойого копія, ніби голову, двигнену вгору за довге волосся.
Це був половецький бунчук, великостаршинський, з ремінними тороками й кінським хвостом верх ліски, оплетеної грубим, срібним перетопом.
Мстиславич глянув пронизливо в посірілий степ, де переливався протяжний звук далекого моря,— поривистий ляск хвиль об мис Господній... Удалині, між рідким чагарником із верболозів, побачив він широко розлиті плями кінських і людських тіл, поламані списи, обгорілі гарби, покинене в снігах яскраве лахміття... Все те говорило про загадкову січу, вогонь і розгром.
— Ханські ватаги звели тут із собою, п'яні кумисом, порахунки! — закликав безпечно Остромирич і ждав знаку стати шатрами, отаборитися на постій.
Князь не спускав саме очей із степового яструба, що хотів було опуститися на стерво серед пожарини та нараз із диким харкотом ударив крилами і шугнув у безвісти.
— Вперед! — скрикнув знічев'я Мстиславич.— Стяг — розвини!
Скочили кожний під свої прапори: Галичани піднесли високо молодого архистратига на паволоці, вишитій червоними кетягами калини.
Злопотіла й Волинь писаними хоругвами з тризубом, засурмили сурмачі, полки вдарили в коні, Русь закричала під самі хмари.
А далечінь миттю ожила; гай верболозів стрепенувся, дивоглядні їздці доскочили сідел, мертві коні рвонули з місця — і наче з-під землі виросла та заслонила день волохата половецька орда.
Гей мідь, червоне від вітрів, відбилося на дзеркалі щита тверде Романове обличчя. Він підірвався у сідлі й перший кинув копіє — розпочав бій.
Те, що вчинилося тепер, межувало зо сновидінням. Військо не мало часу станути частинами: тяжко збройні переплуталися із стрільцями, ліс грудей і копій пішов перевертом, став дуба. Закрутилися жужмом розмиготані очі, широко криком роздерті губи, блиск ратищ, шум стріл, чорна кров ран, збур'янілий краєвид...