Усюди, де тільки сльозив лісовий струмок або хочби капливець, порослий мохом, дружинники ставали враз і пили долонями воду на спомин вічних ловів і краси раїв Вальгали. Там князя-героя, що вів їх у країну лицарського подвигу, зливатимуть водою безсмертя, щоб міг побачити Одина, якого плащ — небо, наголовник — хмара.
Тоді ж, мов арфи многострунні, заплакали бояни у невперізуваних гребенних ризах до землі, у вінках омели над віщими брівми. Руками, піднесеними у жалібному пориві, вони кидали велетенську Романову тінь на всі віки народу. Славили князя-воїна, що вмер від ран, вічно молодий,— у святий день Чину, у розгарі задумів спочив.
Хвилинами вони змовкали нагло, підкошені тривогами майбуття, що запирали їм віддих у грудях. Оголошені, спотикалися тоді, як сліпці, у своїх доземних сорочках із сивого льону, аж знову в ритмі похоронних кроків, воєнного півтанку, тропоти — находили себе й нові слова для Пісні. А слова ці вістили непохитно, що сила героя остане всеціло в народі. І вдержить нарід сподавні межі, понесе ціннощі високо — кивот у раннє сонце.
І ще співали бояни, що душа народу — як гірська миса з каменя, з самородною водою, що з неї п'ють орли. Під кожний сумерк вода зникає до дна й божеська миса порожня по вінця, а кожним ранком чашечний камінь оцей знову гостить орлів, повний джерельним буртом по самі береги.
Гриміло ще. Над верховіттям у мідяних хмарах йшли на себе їздці з блиску та імли, громада духів у морі полум'я. Вони орали обрії коліссям огненних квадриг: розсипували золоті шприхи на поворотах небесної дороги.
Це було так, наче й там ішов жорстокий бій, як той, на землі, що родить смерть і нове життя,— творче ж хотіння чинить безсмертним.