Аркадій Любченко 28/ІУ — 44 р.
Продовжую. Третій сон: широкий битий шлях, обсаджений столітніми дубами — зовсім такий, як із Вінниці до Проскурова (катериненський!). Йду правим боком попід деревами. Схил. Ярок упоперек. Шлях кінчається, як утятий. Спускаюсь швидко, бо чомусь поспішаю. І в цю хвилину починає падати дощ. Ні, не дощ, а в ярку з правого боку стоїть людина в чорному (чорний смокінг і котелок) з темним, аж чорним обличчям і кінець шлангу пожежного скеровує вгору — б’є вода розсипом, у ярку вже чимале болото. Я знаю, що це поляк. І знаю, що мені треба проскочити ярок там, щоб не забруднити черевиків. На мені нові жовті черевики! Згадую, що, молодим бувши, у Тетієві та Сквирі умів я так спритно перехоплюватись через грязюку, ніби йшов по чистому. От і тепер націляюсь, щоб так само зловчитись. Але мені перетинає дорогу якийсь візок, запряжений одним конем, і я мушу в останню хвилину націлення зупинитись. На візку їде якийсь мій знайомий інженер. Гукаю йому, щоб підвіз мене — дощ із шланга сиплеться мені на спину — але інженер вдає, що не помічає. Швидше поганяє коня й проїздить в лівий бік. Тоді я стрибаю через зболочену колію на той бік і зразу ж придивляюсь до черевиків — чисті! А тут уже, на цьому боці, сухо і дощу нема. Сходжу протилежним сухим схилом на горбок. Враз переді мною розгортається неосяжна рівна просторінь. Степ, на якому до самого обрію хвилюється ще зеленава густа чистісінька пшениця. А вдалині, такій розкриленій і привітній, стоїть ніжно-блакитне небо. Я вийшов за якийсь новий світ і хочу запам’ятати, коли саме це сталося. Виймаю годинника й дивлюся — за 20 хв. одинадцята. (Так я зробив, пам’ятаю, коли в Дрезденській картинній галерії вперше побачив Сикстинську Мадонну.) І тоді постерігаю: в пшениці біжать дві стежки, добре втоптані, чисті, без пороху. Одна — простісінько, і там, куди вона веде, ген-ген на самому обрії, купчаться темні сосни і ледь червоніє дах. Там почувається щось добре, але трохи суворе. Друга — ліворуч, і веде вона до хутора, дуже затишного, за яким починається лісок, потім байрак якийсь, чи що. І там, почуваю я, буде дуже добре полювання. І туди, здається, поїхав інженер. От і я, подумавши, пішов цією стежкою. Але зараз же виникає
самотня хата, діти граються на подвір’ї, і обіч лежить чорний пес із лисячою мордою. Він злегка розплющує очі, сповнені підозри й злости, і примружено стежить за мною, так придивляється, наче ріже цим гадючим поглядом. Ось-ось кинеться. Я почуваю, що не маю права повернути назад, чи збочити, чи виявити свій острах. Тут тепер треба йти тільки вперед, сміливо, рішуче. Та й чого мені боятися? А проте страшно. І щоб замаскувати цей неспокій перед загрозливим звіром та й самого себе більше змобілізувати, я, вдаючи байдужого, голосно прошу дітей дати мені напитися води. Пес, не рухаючись, мов кам’яний, світить тільки гадючими жовтими очима і — знаю — ледве вгамовує свою клекітну злість. Дитина виносить із хати води в кухлику. П’ю. Свіжа, холодна, смашна. А тоді, подякувавши й кинувши щось жартівливе до дітей, рушаю стежкою на хутір. В останню хвилину постерігаю, що пес проводжає мене тим самим примруженим, гострим, як бритва, поглядом. Але мені тепер уже зовсім не страшно. Якусь важливу грань уже перейдено, і мене сповняє легкість.
Тепер — коментарі. Коли у в’язниці сняться черевики або чоботи, та ще й на власних ногах, та ще й нові, — значить, вийдеш на волю. В’язні добре знають цю прикмету (взагалі, у в’язниці повно забобонів, і вони часто беруть у полон найтверезіших раціоналістів). Сон цей приснився мені десь за три тижні до звільнення. Друге — годинник. Та сама ознака, те ж значіння. Але що найцікавіше! Коли мене випускали з в’язниці і повели вже до канцелярії, де почали повертати мої гроші й речі, — дали, звичайно, й мого годинника. Я взяв його в руки, а що він не працював, зупинившись перед трьома місяцями десь на третій чи четвертій годині, то я його тут же взявся накручувати. А щоб поставити правдивий час, глянув на великого стінного годинника, що цокав у цій канцелярії. На ньому було рівно — за 20 хв. одинадцята. Я внутрішньо здригнувся, аж трошки страшно мені стало, аж кров кинулась до лиця — згадав сон, про який перед тим, звичайно, зовсім не думав, бо взагалі мені тоді не до снів було (я взагалі не розумів ще, чи мене зовсім випускають чи повезуть до табору "Освенціма"). І так це мене схвилювало, що ніяк не міг порахувати грошей, які мені вертали. Пам’ятаю, була хвилина, коли я цілком повірив, що ось це все — також сон. А прокинусь, і знову буде півтемна камера-одиночка.
Сьогодні є чутка, що Львів учора знову бомбардовано впродовж трьох годин. І Дрогобич. На фронтах переважно місцеві дії, тимчасове затишшя. Але одна й друга сторона поспішно підтягують резерви, купчать величезні сили (може й останні) для рішучого зудару. Буде буря.
В неділю ходив на матч. Змагались: укр. команда "Лемко" і команда нім. військ, літунів. Лемки в синіх штанцях і білих з вишивкою сорочках. Німці в чорних штанцях і червоних сорочках. Глядачів повно, переважно військові. В першій половині укр. вели боротьбу майже весь час у нім. полі, часто перед воротами ворога. Забили три голи, німці — один. Серед глядачів багато поляків, вони успіх українців злісно критикували, а коли забили німці гола, зняли неймовірний вереск. Ненавидять зле, аж сичать. Навіть підлітки, діти. Це — тим паче, що їм німці заборонили мати польські команди. В другій половині українцям, що помінялися полем, дуже заважав вітер, який знявся саме в цей час. Суддя (теж німець, звичайно) скористався з цього і на кінець гри присудив нашим штрафний удар, яким обурив всіх присутніх, навіть деяких поляків, остільки цей присуд був несправедливий. Але цим ударом команди вирівняли рахунок — 3:3. Об’єктивно ж — українська команда виявила себе незрівняно сильнішою. І як приємно було бачити на полі усяких знайомих, що несподівано для мене виявили себе справді дуже здібними змаїунами! Уявити тільки: коли б наша воля, які б зразкові команди можна було створити з наших хлопців і показати перед усім світом.