Перечитую, — перегортаю, вірніше, — епопею Б. Лепкого. Дивовижна бідність, сіренький примітив. Та ж Семен Скляренко писав краще про Щорса. Ще раз переконуюсь, Лепкий — бездара. Не йому підіймати таких велетнів, як Мазепа. Не щастить нам на цій ділянці: така багатюща історія — і таке бідне, примітивне її відображення. Справді-бо, за винятком "Чорної ради" (Кулі-ша), "Гайдамаків" (Шевченка) та ще хіба... з натяжкою "Івана Вишенського" (Н. Левицького), — що є достойного? Може, Ка-щенко, 3. Тулуб, Ів. Ле? Яка убогість! В драмі, правда, справа стоїть трохи краще. Але справжній майстер, натхненний, розумний і тонкий, майстер нашого історичного жанру ще прийде — вірю.
Зараз ось спало на думку: що більше хоче якийсь нарід визначитись і усталитись державно, то більше він мусить себе виявляти націоналістично (отже, передусім — усвідомлювати себе). Націоналізм — стрижень, хребет, підойма, без яких ніколи нічогісінько путнього не вийде. Ясно, як... "апельсин".
Треба тікати. Цього разу з відмінних і несподіваних для мене причин. Добре мені ведеться у п. Климів, але сама пані має одну, хворобливу просто, рису: без кінця говорить. Нападає на мене з розмовою і не пускає годину-дві, хоч би й дитина кликала мене (дитина ж хвора!), хоч би сестра відтягала її. Нема рятунку. Говорить, як автомат, не припускаючи, щоб її перервати, і повторюючи те, що вже вчора була сказала. Це — щось неймовірне! Я всіляко показую, що вже стуманіла моя голова, що вже не витримую, а вона вибачається за затримку і знову говорить, говорить. Я почав уникати її, тікати, але хіба далеко втечеш у хаті? Треба тікати зовсім із цєї хати. І жаль її, бо загалом людина вона добра, але й прикра нехіть бере, бо вона мене просто переслідує із своїми балачками. Я вже знаю всю її біографію і багато чого з життя її колишніх знайомих. Дрібне це життя, обивательське, духово дуже бідне. Хоч би виловити якусь цікаву подію, характер, нового щось пізнати... Дарма. Нудота, обмеженість, спльотки бабські, від яких гуде голова і все моє буття ось тут стає мені неможливо-прикрим. Ось і зараз вона прийшла, перебила.
15/У — 44 р.
Надвечір. Йде дощ. Рясний, краплистий, шумний. Б’є по дахах, по ніжно-зеленому кусті, хлюпотить. З вікна мого видко садки — цвітуть дерева. Вже тиждень тому зацвіла навпроти через дорогу висока черешня. А тепер і вишні і груші в цвіту. Краса! Одна груша молоденька стоїть у городі, як наречена.
Ю. Лавриненко пише розвідку про Хвильового. Вчора заходив радитись. Я переконав його, щоб не обмежувався кількома газетними статейками, а розгорнув працю на цілу книжку, тим паче, що написане ним досі, яке я прочитав, зроблене цілком добре. Він справді заохотився (хоч, видко, й побоюється, чи вистачить йому снаги й хисту) і пообіцяв, що за моєю допомогою береться цю справу здійснити.
Був днями в Ліску, кілом. за 18 від Сянока. їздив кіньми. Гарні краєвиди, — пагорби, яри та ліси понад Сяном. Старий замок, зруйнований ще за попередньої світової війни, — на високому пагорбі над Сяном похмурі руїни. Другий замок у самому Ліску, теж цікавий, трохи, звичайно, похмурий, як і належить старовинному замкові, але з неминучою оболоною романтики.
Був також у Биківцях, селі за Сяном, де одразу ж за мостом — великий табір полонених большевиків, а вище над табором — кладовище цих же полонених. Над могилами подекуди збереглись написи прізвищ і визначень нац. приналежности. В кожній могилі по 5—8 чоловік — українці, москалі, грузини, азербайджанці тощо вкупі. "Інтернаціонал" того світу. А над багатьма могилами хрести вже впали, зникли, і невідомо, хто там. Так буде й з цими, що сьогодні ще стоять. От і до-воювались хлопці — за що? Українці, абхазці, татари, таджики, грузини — за що? За Расєю. Лежать ось, гниють, і незабаром місце їхнього останнього пристановища зітреться, зникне, самі вони підуть геть у непам’ять. Але за що, за що загинули? За Сталіна? За Москву "родімую"? От чорт! Яке ідіотство! Чи за жидівське розпаношування, жирування? Яке неймовірне ідіотство!
Завтра виїздю лікуватися до Криниці. Лесика поки що лишаю тут, у п. Климів. Вже він видужав, добре виглядає. Його тут дуже люблять, і він почувається як вдома.
На фронті невиразно. Тривожне напруження триває, Львів евакуюють. Будуть, за всіми ознаками, його завзято боронити.
18/V—44р., Криниця
6-та год. вечора. Вілла "Меран" — відпочинкова укр. оселя.
Сиджу в кімнаті ч. 5. За вікном, попри самі шибки, рівною діагоналлю лежить косогір, вкритий зелененькими врунами вівса. Далі — ялини, вілли, улоговина, по той бік якої здіймаються високі гори. Між гір клубкують, як пара, білі низькі бистрі хмари, — рештки грози. Щойно перестав іти дощ. Холодно. Похмуро. Але повітря чисте і п’янке.
В потязі, коли я їхав, велике переповнення. Зі Львова, з усієї Галичини почали масово тікати поляки. Розмовляв з ними по-польському, і вони певні, що я поляк, страшенно нарікали на українців, погрожували люто, проклинали, називали величезні цифри вирізаних укр. повстанцями поляків. У мене склалось вражіння, що вони, крім переляку, ще навмисне роздувають страхіття... "гайдамацького руху". Так і кажуть вони: "Ach, te hajdamaki!"
В Криниці вчора зустрів чимало знайомих — і це мені не дуже подобається. Тут і Осьмачка, але з таким ідіотом і мерзотником не хочу мати нічого спільного. З ним я не привітався, а він станув як укопаний. Сволота! Він теж розповсюджував чутку, коли я приїхав до Львова, що я — людина дуже небезпечна (мовляв, чи то большевик, чи скрайній націоналіст), що він сам, мовляв, мене боїться, і цим підшептом теж якоюсь мірою прислужився, що мені під час ув’язнення важко було спростувати тяжкі закиди. Тепер він зрозумів, що я знаю його ганебну поведінку, і вигляд його в ту хвилину був справді жалюгідний, — стояв він, знітившись, болісно якось скривившись, як обісраний.
20/У — 44 р.
Невдало, сумішно, інколи мляво, інколи схематично, просто безрадно, як школяр-першокласник, веду я оці записи. Гляну — і досада бере. Правда, доводиться робити їх прихапцем, раз у раз замикаючи зошита у валізу, бо іншого схову в моєму циганському житті нема.