Пригадую: з "Беркута" ведуть мене до авта, але заступ, директора Сенюк запропонував і мені і тим агентам, що були зодягнені по-цивільному, пообідати перед дорогою, бо, мовляв, якраз обід готовий. Вони погодились, тільки ще вагаються, що скаже начальник у військ, уніформі. Той теж завагався, але вони попросили, запевнили, що це забере не більше 5 хвилин, і він махнув рукою. Сам, звичайно, не пішов, залишившись надворі. Ми, троє, входимо до другої, меншої їдальні. Агенти вказують мені місце коло столика в кутку, сідають поруч з обох боків. Я їм, розуміючи, що треба буде наїстися, бо невідомо, як-то воно буде там. Я зібрав себе в кулак, зосередився на тому, що треба бути передусім витриманим, розсудливим, спокійним і, коли на друге подали швиденько повнісіньку миску яєш-ні, я постарався з’їсти її, не хапаючись, не наковіуючись, хоч мої доглядачі вмить усе стеребили й ждали на мене. Потім я попросив дозволу запастись цигарками. Дозволили, бо й самі хотіли палити. Я кивнув одній панні, що стояла в дверях великої їдальні (там взагалі стовпились усі відпочивальники, зазираючи один одному через голови, наштовхуючись, підводячись навшпиньки, німотно слідкуючи за кожним моїм рухом) — і вона принесла кілька пачок цигарок. А друга пані тим часом принесла свій портфель, куди поклала яблука й куди я кинув цигарки та той хліб з маслом, що мені його ще в "Беркуті" дав Сенюк. Аж раптом на бічних дверях з’явився офіцер-гестапівець, і це було знаком, що ми мусімо йти. Я підвівся, уклонився прощально всім тим людям, що збились натовпом у дверях їдальні. Всі негайно, аж навіть якось приспішено й запобігливо відповіли мені. Я пішов коритарем, а одна з пань перепинила офіцера й почала просити, щоб дозволив дати мені теплий светр і кашне. Він здосадувано, непривітно одмахнувся. Проте вже на виході мене наздогнала п. Маруся Гакова й дала рушника та мило. Я подякував, хотів був поцілувати ручку, але подумав, що цей вияв пошани гестапо зрозуміє інакше і через мене завдасть іще неприємностей милій, сердечній Марусині. Виходжу надвір, зупиняюсь коло дверцят авта, ждучи, коли мені наказано буде сідати. Всі відпочивальники висипали на ґанок, знову пильно й стривожено споглядають нас. А та панна, що дала мені цигарки, біжить до авта, наздоганяє офіцера й просить знову дозволу дати светр — отже, зачекати хвилинку. Він одмовив їй, сказавши, що він сам теж без светра. Він сів поруч із шофером (одним з агентів, високим поляком у рудому пальті), я з другим агентом (низьким на зріст, українцем у темно-сірому пальті) сів позаду, де вже стояла моя валізка з рукописами, книжками й друк, машинкою. Авто рушило, — те саме авто, про яке я думав перед годиною, проходивши повз нього, що після війни, якщо житиму, придбаю собі конче щось подібного. В дорозі офіцер питає раптом: чи багато приїхало до Моршина в останніх часах надцніпрянців, відомих мені. Відповідаю, що небагато. Далі запитання: чи давно я в армії, який мій стаж? Відповідаю, що в армії не перебував, лише вважався, як і всі більш-менш здорові мужчини на Радянщині, військовозобов’язаним. Він, вдаючи, ніби не розуміє моєї відповіді, перепитує: чи давно я належу до кадрової армії і яка точно моя ранта? Відповідаю, що письменники взагалі до кадрової армії не належали в СССР (за окремими лише винятками), а я особисто, як майже всі письменники, рахувався в запасі, як військовий кореспондент. Він недовірливо хитнув головою, злегка посміхнувся, повернув голову, коротко й допитливо глянув на мене і більше вже нічого не питав. Коли переїздили річку під Стриєм, я подумав: чи буду ще цю річку назад переїздити? Вона була навдововижу повновода, бурхлива й мутна — почалась осіння повідь. З поданих мені запитань я вже зрозумів, що мені "шиють" щось зв’язане з військом, з війною, щось дуже поважне й погане. З одного боку, це мені надало трохи задьорос-ти, бо жодної провини за собою не почував, з другого — застановило на думці, що треба ще довести, що я не винен. Авто врешті пішло знайомими вулицями, де я ще недавно ходив з Лесиком, і зупинилось перед брамою стрийської в’язниці. Мене повели крізь загратовані двері. Скреготно дзенькнули клямки й колодки позаду. Я станув при столі в’язничної канцелярії, де урядувало всього двоє співробітників — якась панна і літній вже, полисілий та взагалі якийсь витертий, зношений пан. Вони байдуже, сонно-млявими поглядами блимнули на мене і знову схилились до своїх паперів. Сірі, манекенні люди, як і сама кімната — сіра, залита осінньою пополудневою сутінню і многорічною в’язничною нудьгою. Це було десь о 3-й дня 18 листопада
26/ІУ — 44 р.
Вже кілька днів живу у п. Клим. До готелю Ілика несподівано перед кількома днями прийшли представники нім. влади, заявили, що в готелі мають право перебувати лише люди, які одержали дозвіл від нім. поліції, що взагалі всі місця в готелі влада застерігає за собою, а хто під цю пору там живе, мусить негайно вибратись. Я тоді ж перенісся до старої теплої й вільготної кухні (правда, там, заради дитини, затопили), переночував ніч, а наступного дня перенісся до п. Клим.
Згадав сьогодні — у в’язниці мені приснилось кілька пророчих снів. Перший з них був ось такий. їду возом у товаристві ще кількох молодих хлопців. їду високим залізничним насипом. Раптом візок збочує ліворуч з вузької колії і починає задніми колесами тяжити униз по крутому насипу. Кінь, міцний, ситий гнідий кінь, смикається, напружує всі сили, щоб воза витягти, але упряж не витримує, рветься, і кінь стрибком злітає на верхівку насипу, а візок з нами дедалі швидше починає задом котитися навкіс по насипу. Він конче мусить перекинутись, серце моє завмирає. Але, на превеликий подив, він все ж таки викочується унизу на лугову рівнину і зупиняється. Катастрофа не сталась. Отямившись, дивлюсь на височезний, як стіна пятиповерхового будинку, насип і бачу, що наш кінь збігає до нас униз. Почуваю до нього зворушливу вдячність, знаю вже, що ця сила, яка везла мене високим насипом, тепер знову вивезе назад.
Другий пам’ятний сон — їду човником-душогубкою якоюсь фосою [діал:. канава, рів, рівчак. — Ред.]. Весна. Брудна вода, сіре небо. Голі ще дерева. Попереду виникає більший човен, на ньому селянин у білому полотяному вбранні й селянка. Аж виїздимо несподівано просто на Дніпрову широчінь. Повінь. Бурхливі тут хвилі. Подих смертельної загрози. Човен із селянином враз підхопило, закрутило, кудись потаскало. Мій човен починає страшенно гойдатись. Стою, веслую, скеровую силоміць убік, до правого берега, де течія слабша. Та бачу — в човнику повно води, він тече. Загину? Берусь хапцем вичерпувати воду і водночас веслую. По тяжких зусиллях і хвилюваннях все ж таки зловчаюсь ускочити в заводь, тихий рукавчик, що тягнеться побіжно з Дніпром. Тут і дерева вже, верби. А ще далі — верби починають зеленіти і погода взагалі прояснюється. Лише течія в рукаві стає дедалі бистріша, несе мого човника швидше й швидше, і я не можу його зупинити. Він, безперечно, розгалужується, головне спрямовання річки повертає круто ліворуч, попереду повстає мілизна, за якою бачу високі дерева у весняній пізній зелені й сонці. Як там хороше! Але чи проскочу оцю мілизну? Навряд. На ній я розіб’юсь, загину — і то на самому порозі такої чудесної весняної краси, де я вже добачаю цілком спокійну воду. І в цю ж хвилину мою душогубку різко кидає праворуч, куди пішла з розгалуження прудкіша течія. О, жах! Тут я напевно загину, бо попереду лежить, упавши з берега (з корінням вирвана бурею) величезна вільха. Вона перегородила дорогу, і нема жодної змоги якось її оминути чи зупинити човника. Мчусь як стріла... і якраз в тому місці, де вирує узмін, човник пролітає над поваленим деревом, бо воно тут кривобоке, угнуте під воду та й течія пхає стрімким натиском. Проскочив, озираюсь, сам собі не вірю. Човник тоді уповільнює рух, випливає на тиху, зовсім тиху (аж дивно!) воду, а довкола величезні дерева в ніжно-зеленому листі, висока, ніжна, травнева трава, якийсь сад, пронизаний сонцем і теплом, сходить до цієї річки. Небо блакитне, чисте, птиці співають і взагалі так прекрасно довкола, такий затишок, таке заспокоєння на душі, що я здивовано й зачудовано озираюсь, як у казці. І коли, пам’ятаю, вибухнув крізь "очко" грубий оклик "аг^еЬеп!", — я ще хвилинку не вірив, що лежу на долівці у в’язниці, але почав вірити, що з в’язниці вийду.