Ще минає з півроку. Почав уже сам батько шапкувать перед паном за жалування мені. От ще! Подивишся було: такий худий, зігнутий стоїть ось, і угодований, ситий сидить он. Пригадаєш ще матір: працює десь застуджена, зморена, обличчя змарніле, і на пані подивишся: походжав в шовках, оддувае воло. Так було здавить у горлі тобі: чого так?
Призначив пан таки аж цілих три карбованці на місяць.
— Ну, что, доволен? — питає мене і питає з таким осміхом, ніби це хто його зна й яке цим він мені щастя зробив.
Хоча, правда, я й повеселішав-таки. Як же? На жалованні вже! Таки йде до кращого, думаю.
І то було напишу статейку яку, часу ввірву, не показую йому, сердито, — а це написав, підношу. А ця була про парубка одного, що, мов, і світ гарний, і все, а йому так сумно... Прочитав.
— Да, — каже, — розвивай дарованіє, розвивай. Читать усе ж надо тобі, читать.
Ага, думаю, оце якраз шанець... Може, хоч книг дасть.
— А як розвивать? — усміхаюсь. — І книг нема й ніколи.
Стиснув пан плечима.
— Ну, что ж? — та й з канцелярії.
Сидиш було, думаєш тільки: книг, книг там за стіною, а тут і подивиться нема. Тягають там їх, рвуть паненята, а тут читав би, читав, голубив, нема.
Вимітає було дівка з покоїв, дивишся: чи не мете листка з журналу якого, щоб узять.
А то одного разу стою коло комори, стружу палички нащось, загадала пані. Сад зразу за коморою. Так гарно в йому. Липа цвіте, бджоли гудуть; понад стежкою каштани стоять. І от під одним лавка, а на лавці Миша сидить, такий опецькуватий, очі зверху. Блузка на йому якась... шовкова, мабуть; картуз з кантами жовтуватими, — десь у якомусь реальному вчивсь, — на коліні книжка у його така здорова. Перегортає. Дивлюсь.
"Ну, якби до його забалакать про неї, — думаю, — та підійти, хай покаже, — кортить страх".
Позираю-позираю, ніяк не насмію, далі таки:
— Ну, то й книга, видно, у вас!.. Яка вона? Підняв панич голову та:
— А тебе на что? Почервонів я, чую, а все-таки:
— А так... Подивиться якби.
— Гм, — помовчав. — Ну, йди "дивись". Так я й став біля його. Перегортає, — дивлюсь, стою. Портретів, портретів.
— Хто воно? — питаю.
— Сочинители, — буркнув панич.
Лізе, лізе комашня по мені... "Сочинителі! — думаю. — Це ж вони, вони самі?!" Дивлюся вже, дивлюся на їх. Під кожним читання якесь...
— Про віщо? — питаю. Помовчав він, далі:
— Про жизнь их.
— Про жизнь?.. Хм-хм!.. А як же живуть вони? — всміхаюсь.
— Да так... На что тебе? — Знов помовчав. — А зто вот й сочинения каждого: рассказн, стихи.
— Рассказы, стихи!.. А якби... а якби прочитать що? І тут: "Филипп!" — залящало збоку. Зирк, пані іде.
— Ты зачем сюда ходишь? — витріщилась на мене. — Пошел вон отсюда!
Почала щось до Миші, щось... "зачем водиться", теж суворо так, та я вже не дослуховувавсь. Удавило, удавило мене, — пішов паличок достругувать.
"Пішов вон!" — як на собаку. А треба поливать дерево, прочищать доріжки: "Филипп, йди!" Поливаю було живці, квітки, — обльопаюсь так, носячи воду. Тоді можна.
Увечері, чую крізь двері, за стіною балакають.
Пані:
— А Миша... пусть не смеет водиться с Филиппом. Что за компания? Смотрю: сидит в саду, перед ним Филипп, — смотрит в книгу ему й, главное, воображает, усмехается.
— Да, ато скверно, — обзивається пан.
— Й ручищи такие грубые, а он, наверно, трогал й книгу еще?! Й сам грязньїй такой... чумарка зта на нем... тьфу! А язик! "Чого, що..." Чтоб я его больше не видела с Мишей.
— Да, — позіхнув пан, — что, что, а язык может при-виться. Хотя я й сам, как малоросе, говорю с мужиками на нем, но... детям... нужно следить.
— Подальше от мужиков... А знаешь, Ваня, Мишу определить бы в военньїе; он такой способньїй: взял ружье й с одного разу сороку убил.
— Серьезно?
— Да. Нужно обратить на ато внимание.
— Интересно, нужно.
— Только... бедньгй мальчик, как он страдает! У Козлових єсть автомобиль, — катаются, — у нас нет... "Ах, — говорит, — вот бы селом прокатил!" Ах, сколько переживаний, сколько страданий! Ах! Такой мальчик способний й так страдает!
— Действительно. Нужно приобресть. — Помовчав. — А ти знаешь, Леночка: Филипп тоже малий способньїй. Такой... пишет расскази.
— Что? Ха-ха!
— Серьезно.
— Ха-ха! Филипп пишет расскази! Мужичонок несчастний пишет расскази! Ха-ха-ха!
— И такие содержательньїе, такие грустние... с переживаниями.
— Пх!.. Филипп с переживаннями! Ерунда! Читала я вчера в журнале рассказ... вот: чудная вещь!.. Там жена статского советника одного решает вопрос: любить или не любить своего мужа, — вот! Сколько тут переживаний!
— Действительно.
— Филипп... пх!.. Лучше бы он не писал зтих "рас-сказов" своих да к господам бмл почтительнее.
— Да, й то правда.
— Ха-ха! О Филиппе заговорили, — пишет расскази!.. Да он сумасшедший, верно. Давно я уже заметила ато за ним. Ненормальний, идиот какой-то. Часто он смотрит й смотрит в одну точку. Особенно, когда Оля вечером на рояле играет, — как статуя стоит. Не раз видела его у ее окна под тополькой. А то иной раз месяц всходит за садом, — стоит возле кухни й все смотрит на него, — воображает. Нарочно прохожу раз мимо него — й головою сволочь не кивнет мне. Тьфу, противний!
Справді це так було зо мною. Сходить місяць оце, якось прямо мене тягне дивиться на його. Визирає, визирає з-за дерева, простягав пасма золоті.
А було заграють в покоях!.. Йде щось по тілові, йде, а чуб так вгору й стає. День і ніч слухав би, здається. Тільки, як там грають, а я сиджу в канцелярії, — негаразд чуть мені, двері позачиняні, — така досада. Ото вже, як увечері іноді з ділами упораюсь та вийду надвір, та ще як і вікно яке у Олі одчинене! Так там... Картини висять: рямця золоті, та так проти світла і сяють, а стіни такі блакитні. Дерево всяке листате зеленіє; щось, як скриня, стоїть, рояль той, мабуть. І тут вона... Така русява, щічки повні, рум'яні, — сидить, грає. Линуть згуки, линуть... Небесні згуки, божественні! Співають, плачуть, сміються, дрижать. Танцює світ, танцює мені... Лечу кудись, лечу. І тільки що не крикну: боже! Як гарно! Оля, гарнесенька Оля!
І от помітить мене так під туполькою пані, найбільш з саду, кричить:
— Тн зачем там торчишь? Пойди вон у ту кадушку водм наноси. А тм закрой окно, Оля.