Що з мене було?

Сторінка 6 з 9

Тесленко Архип

— Молодець, — каже, — маєш дар. Тільки... читать, главное... читать побільш треба тобі. — Помовчав. — А слушай: мені в канцелярію треба б хлопця такого, — тільки що розщитав одного: глупий такой. Так вот ти... чи не зістався б на його місці у мене?

А він земським начальником сам.

Нічого й казать: ухопивсь я за це, тим більше: у його й жить. Жить у домі цегловому під однією покрівлею з панами! Як воно?

Іду сповістить батька, матір.

Це ж яке щастя, — радію. — Жить у людей розумних, освічених! Хто, хто а вони вже знають про віщось велике, гарне на світі... Люде тямущі, бачать далеко... От таких мені й треба. А книг стільки у їх! Ішов поз вікно, що було саме одчинене, видно: полички так і заставлені ними. І всякими: й малими, й великими. Так от! Що воно в їх? Про віщо ото все вони? Казав пан: "Читать побільш треба тобі..." От і нехай... Отоді! І не такі ще статейки писатиму. А тут і пан. Напишу: "Нате", — скажу. Може, ще й у яке таке учення оддасть мене, — своя економія. А який сад у його, скільки квіток в огорожці!.. Ах, любий пан, гарний, хороший!.. Ще й балака по-нашому.

Пораділи й дома не менш.

— Шануйся ж оце, — навчають мене, — годи панові, чоловіком наставить: писарюватимеш собі у сухому та в теплому.

Ліг спать, не засну. Жду вже, жду, поки сонце зійде, щоб швидче до пана.

Заступив і... таке життя було мені там, щось гарне, велике, книги, — усе...

Був письмоводитель надо мною. Літ сорока чоловік; смаглюватенький, щелепи здорові, вуси ріденькі, бороди немає зовсім. У такій він повазі у пана. Письмоводителем здавна по земських, так там такого знавця корчить: і сьому, й тому вчить пана, і пан його слухає. І не тільки, як буть земським, учить, а й хазяйнувать як. Хліб убирать панові ось, — уже він знає: так, а не так треба. Рисака купить: такого, а не такого. І скрізь йому діло: повар, конюх, — доносить панові або пані, — горнична до хлопців залицяється, садовник не годиться нікуди.

Слухають його, шанують. Часто пан:

— Ларіон Михайлович, а йдіть чаю! — Або: — Ларіон Михайлович, я хочу зробить вам подарочок: піджак є лишній у мене.

І живе чоловік. А що в канцелярії діл... всі валить на мене. Було прийде перед обідом оце:

— Ну, Філіп, по всім цим ділам нужно поготовить повєсткі. А з цього й з цього по копії знять, з цього дві. Те он позаводить у книгу. Та гляди... все це назавтра, чуєш?

Посидить, пощипа волосину, що десь стирчить замість бороди, і, як не видно пана, щоб збрехать йому що або чаю напиться, за шапку й додому. Ходить було у шапці — книшем. А літом у картузі — ґудзик зверху.

Живе недалечко в селі, "облікатує": гребе гроші з дядьків. Живе ще й з аренд всяких, бере у пана по тридцять у місяць, і нічого.

Бомаг, бомаг на столі, — встигай тільки. А тут не одне й лихо: пані з своїми ділами. Така: воло так і одвисло, товста сама; вигляне з кімнати в канцелярію:

— Филипп, беги сейчас в село, позови прачку Настю. Да чего зто в канцелярии пол грязньїй такой? Вытри.

Кидаю ручку, дивлюсь: що ж робить, чи те спершу, чи те.

— Чего ж сидишь?

Біжу за Настею. Прибігаю, починаю поміст витирать, знов вона:

— Филипп, внеси ванну, пойди да затопи печку сейчас.

І ото не одмагайсь:

— Бариня, — раз їй кажу, — писать ось на завтра багато.

— Что-о? — запищала. Голос такий противний у неї: товстий, а вона його робить тонким. — Что-о? Не хочешь служить?!

Інший день так прямо хоч розірвись було. Приходе письмоводитель бувало, коли не се, то те не готове.

— Гм, — починає. — Зто же почему? — І теж: — Не хочешь служить?

Похнюпишся, і ні слова, пишеш. Бо скажеш "почему", ще гірш буде. Сказав раз:

— Бариня до другої роботи одриває.

Нічого він. Ходить по канцелярії, щипа вуса. Ось пить чаю гукнули його. Балакають там, мені крізь двері й чуть.

— Такой отой Філіп негодяй, — провадить Ларіон Михайлович, — нікакого почтєнія у нєго, нікакого послушанія.

— Да, — підхоплює пані. — Й сама я говорить хотела об зтом. Обращаешься к нему, — такую недовольную рожу строит. Й нет того: посмотреть барине в глаза веселенько, встать перед ней.

— Да вот і зараз: лєнітся, дєлов не виготовіл, сказал я ему, он: "бариня одриває"... І главноє: не "одривають", а "одриває", і так грубо.

Загрюкотів стілець, вискакує така червона.

— Что зто в самом деле? — кричить. — Что за грубости? Что за жалобм? Разве я не вправе над тобой? Я? В своем доме? Пошел сейчас, дрова складывай. Скотина!

Часто було й сам Ларіон Михайлович:

— Філіп, бєгі до мене додому, портабак візьмеш, забув. — Або:

— Філіп, бєгі до мене, кроліка принесеш сюди, покажемо барині.

Хапаєшся було там і тут. В канцелярії і до після півночі сидиш іноді. Заболить, заболить у грудіх, а в очіх тільки миг-миг... Сіріє у вікнах, встаєш.

І це я був тільки за "мальчика", — "привчавсь"... Плати ніякої не було мені. Дивися тільки: переводять гроші пани на ляльки, іграшки всякі, дурниці, а тобі й... на книжку нема.

Пожив так з півроку, прошу в батька на чоботи. Він:

— А жалування? Коли вже воно буде тобі? Требуй! І гребувать у пана й боюсь. А як увільнить бува, думаю. До його давно вже хлопчак якийсь проситься. Де дінешся тоді? А може ж, таки поживу — полегшає. Осмілився раз:

— Призначте... — до пана балакаю, — се й те... трудно.

Нічого пан, дивиться в діло одне. А письмоводитель:

— Ну, який скорий! Послужіть на до єщо. — Позирає до пана, оскиряється.

Почула це, мабуть, і пані. Увіходить.

— Какого тебе жалованья? — закопилила губи. — Кормят тебя, квартиру дают... Чего еще тебе?

А я харчувався на кухні. Борщ сьорбав не дуже чим смачніший, ніж і дома, кашу глизяву їв. Квартирував у прихожій канцелярській. Для панів окрема була. Постелю було чумарчину на помості під грубою, вкриюсь ряденцем, лежу. Зима. Холодно, в двері віє і груба не помагає нічого, — скнієш. Болить у боці, — почало у прихожій боліть.

Похваливсь раз про таке спання панові.

— Нічого, — каже. — І дома не краще у вас.

Жалко було зробиться іноді, жалко. Там за стіною брязкають тарілками, ложками: смачне щось, смачне чуть, їдять, і чуть: лоп пробка, лоп в плящці, а ти сидиш над повістками, копіями, слину ковтаєш. Там за стіною стоять ліжка й переліжка, а ти витираєш поміст.