— Рибалю, коли є бажання поласувати рибкою. Завжди вожу з собою шнур.
Пінеті довго мовчав.
— Шнур, — нарешті промовив незвичним голосом. — Волосінь, обтяжена грузилом. З багатьма гачками. На які насаджуєш черв'яків.
— Так. І що?
— Та нічого. Просто так запитав.
* * *
Саме прямував у Сосницю, чергове поселення вуглярів, коли ліс раптом замовк. Принишкли сойки, стрекотня сорок обірвалась, ніби її втяли ножем, різко стих стукіт дятла. Ліс завмер, оповитий жахом.
Геральт пустив коня в галоп.
Розділ одинадцятий
Смерть — наш довічний супутник. Вона завжди ліворуч від нас, на відстані витягнутої руки. Це єдиний мудрий порадник, який у нас є. Коли б ти не відчував, як це часто буває, що все складається геть погано і ти перебуваєш на межі, повернися до своєї смерті і запитай її, чи це так. І твоя смерть відповість тобі, що ти помиляєшся, і що немає нічого дійсно значущого, окрім її дотику. Твоя смерть скаже тобі: "Я ще не доторкнулась до тебе".
Карлос Кастанеда "Подорож в Ікстлан", переклад Армена А.
Піч для випалювання вугілля в Сосниці побудували неподалік від зрубу, вуглярі використовували відпад від деревини, який залишився після вирубки. Випалювання розпочалось тут нещодавно, — з верхівки куполоподібної печі, ніби з кратеру вулкану, жбухали клуби жовтуватого їдкого смердючого диму.
Запах диму не заглушав смороду смерті, який навис над поляною.
Геральт зіскочив з коня. І видобув меч.
Перший труп, без голови і обох ніг, побачив поряд із піччю, кров забризкала землю, яка вкривала стос пічної деревини. Трохи далі лежали ще три тіла, понівечені до невпізнання. Лісовий пісок увібрав у себе кров, залишивши на поверхні темні плями.
Ближче до середини галявини і обкладеного камінням вогнища лежали два наступних трупи — чоловік та жінка. У чоловіка було розірване горло, розшарпане так, що виднілись шийні хребці. Жінка горішньою частиною тіла лежала в багатті, у попелі, обліплена кашею з перевернутого казанка.
Подалі, поряд із рядами деревини, лежала дитина, хлопчик, може, років п'яти. Був роздертий навпіл.
Хтось, вірніше, щось вхопило його за обидві ніжки й розірвало.
Помітив наступний труп, у цього був розпоротий живіт і витягнуті всі тельбухи. На всю довжину, приблизно один сажень товстих кишок і понад трьох сажнів тонких. Кишки гладенькою виблискуючою синювато-рожевою стрічкою тягнулись від трупа до халабуди з хвойного гілляччя, зникаючи всередині побудови.
Всередині, на простій неохайній постелі, лежав худорлявий чоловік. Одразу кидалось в око, що до навколишнього інтер'єру він зовсім не пасував. Його багата одежа вся була заляпана кров'ю, буквально просякнута нею. Але відьмак не помітив, щоб цвигало, бризкало або текло з якихось важливих кровоносних судин.
Впізнав його навіть попри те, що обличчя було вкрите закипілою кров'ю. Це був той довговолосий, худорлявий і дещо жінкуватий красунчик, Сорель Дегерлунд, якого йому представили на аудієнції у Ортолана. Тоді був подібно до інших чародіїв одягнений в гаптований плащ і вишитий дублет, сидів за столом як решта і як решта дивився на відьмака з погано прихованою відразою. Тепер лежав, непритомний, в хижі вугляра, весь у крові, а зап'ясток його правої руки був обмотаний людською кишкою. Витягнутою з розпоротого черева трупа, що лежав майже в десяти кроках звідси.
Відьмак глитнув слину. Зарубати його, подумав, поки непритомний? Цього чекають Пінеті й Тзара? Вбити енергумена? Ліквідувати чаклуна-гоетиста, який бавиться викликанням демонів?
Із задуми його вирвав зойк. Сорель Дегерлунд, скидалось на те, приходив до тями. Підніс голову, застогнав, знов повалився на постіль. Підвівся, повів довкола невидющим оком. Помітив відьмака, розтулив уста. Глянув на свій залитий кров'ю живіт. Здійняв руку. Побачив, що в ній. І почав кричати.
Геральт дивився на меч із золотою гардою, — здобуток Лютика. Поглянув на тонку шию чародія. На роздуту на ній жилу.
Сорель Дегерлунд відліпив і здер кишку зі своєї руки. Вже не кричав, тільки стогнав, його всього трусило. Встав, спочатку навкарачки, потім зіп'явся на ноги. Вивалився з хижі, роздивився навколо, заверещав і кинувся навтьоки. Відьмак схопив його за комір, зупинив на місці, поваливши на коліна.
— Що… тут… — белькотнув Дегерлунд, що й досі весь тіпався. — Що тут… Що тут ста… Сталось?
— Гадаю, ти знаєш, що.
Чародій голосно проковтнув слину.
— Як я… Як я тут опинився? Нічого… Нічого не пам'ятаю… Нічого не пам'ятаю! Нічого!
— Якось мало віриться.
— Прикликання… — Дегерлунд вхопився долонями за обличчя. — Прикликав… Він з'явився. В пентаграмі, в крейдяному колі… І увійшов. Увійшов у мене.
— І, певно, не вперше, чи не так?
Дегерлунд розридався. Якось театрально, Геральт ніяк не міг позбавитись такого враження. Шкодував, що не застав енергумена до того моменту, як демон облишив тіло. Таке жалкування, добре це розумів, було ірраціональним, адже знав, до яких наслідків могла призвести сутичка з демоном, і мав би радіти, що її уникнув. Але не радів. Бо, принаймні, зараз не мав би сумнівів, що робити.
І надало ж мені в таке вляпатись, подумав. Чому саме я, чому сюди не втрапив Франс Торквіл зі своїм загоном. Констебль не мав подібних моральних заборон та принципів. Заляпаний кров'ю чародій, що затискав у долоні нутрощі жертви, миттю дістав би зашморг на шию і вже теліпався би на першій-ліпшій сухій гілляці. Торквіла не стримали б ані сумніви, ані вагання. Торквіла не збентежив би факт, що жінкуватий та худорлявий чародій ніяк не зміг би так жорстоко розправитись зі стількома людьми, на додачу так швидко, що закривавлений одяг не встиг ні висохнути, ні задубіти. Що не зміг би голими руками роздерти навпіл дитину. Ні, Торквіл не мав би перед собою такої дилеми.
А я маю.
Пінеті й Тзара були впевнені, що не матиму.
— Не вбивай мене… — заскиглив Дегерлунд. — Не вбивай мене, відьмаче… Я більше ніколи… Ніколи…
— Закрий пельку.
— Присягаюсь, я ніколи…
— Закрий пельку. Ти вже достатньо прийшов до тями, аби користуватись магією? Викликати сюди чародіїв з Ріссбергу?
— У мене є сігіла… Можу… Можу телепортуватись у Ріссберг.
— Не сам. Разом зі мною. Без витівок. Не намагайся підводитись, лишайся навколішки.