Сезон гроз

Сторінка 37 з 94

Анджей Сапковський

— Від теорії, — промовив Пінеті після дуже довгої мовчанки, — перейдімо до практики. Гадаю, що в відьмачих протоколах і хроніках також щось про це написано. І чекаємо від тебе, відьмаче, не моральних настанов, а суто практичного вирішення проблеми.

* * *

— Радий був познайомитись. — Франс Торквіл простягнув Геральтові руку. — А тепер — до роботи, патрулювати. Чатувати, охороняти людей. Для цього ми тут.

— Для цього.

Вже в сідлі, констебль схилився.

— Б'юсь об заклад, — сказав тихо, — що про те, що тобі зараз скажу, сам добре знаєш. Але все одно скажу. Стережись, відьмаче. Будь обачним. Не хочеш говорити про це, але я все розумію. Чаклуни, вочевидь, винайняли тебе, аби ти виправив те, що вони самі наробили, аби вигрібав ту багнюку, яку вони самі розвели. Але якщо щось піде не так, будуть шукати цапа-відбувайла. І ти маєш всі шанси ним стати.

* * *

Небо над лісом почало темнішати, різкий вітер зашумів в кронах дерев. Десь вдалині пролунав грім.

* * *

— Як не буря, так злива, — сказав Франс Торквіл при наступній зустрічі. — Що другий день гримить і ллє як з відра. А результат такий, що всі сліди, які могли відшукати, розмило дощем. Вчасно, правда? Ніби як на замовлення. Від цього також тхне чорнокнижництвом, а докладно Ріссбергом. Говорять, що чаклуни вміють усілякі чари-мари з погодою виробляти. Викликати магічний вітер, а на природний накласти закляття, аби віяв, куди їм треба. Надсилати хмари, начарувати дощ або град, а то й бурю вчинити, якщо забажають. Коли це їм на руку. От, наприклад, щоб сліди змити. Як гадаєш, Геральт?

— Чародії здатні на різні речі — це факт, — відповів. — А впливати на погоду могли віддавна, ще з часів Першої Висадки, яка саме завдяки чарам Яна Беккера не завершилась катастрофою. Та звинувачувати магів у всіх бідах та нещастях буде, напевно, перебільшенням. Врешті-решт, говориш про природні явища, Франс. Просто зараз такий сезон. Грозовий сезон.

* * *

Підігнав кобилу. Сонце хилилось до заходу, до настання сутінок мав намір перевірити ще кілька селищ. Найближчою була колонія вуглярів, розташована на поляні, що носила назву Роговизна. Коли був тут вперше, його супроводжував Пінеті.

* * *

Місце бійні, на подив відьмака, замість того, аби бути понурим і пустельним урочищем, яке оминають тридесятою дорогою, виявилось місцевістю доволі людною, на теренах якої щосили кипіла робота. Вуглярі, які самі себе називали будниками, саме займались побудовою нової печі для випалювання деревного вугілля. Піч представляла собою куполоподібно сформований стос деревини, який не був просто безладною купою, цей стос викладався ретельно і акуратно. Коли Геральт і Пінеті виїхали на поляну, саме застали вуглярів за обкладанням цього стосу мохом і старанним присипанням його землею. Друга піч, побудована раніше, вже працювала, бо диміла на повну. Всю поляну застилав дим, що виїдав очі, а різкий запах живиці вдаряв у ніздрі.

— Як давно… — відьмак закашлявся. — Як давно, говорив, відбулось…

— Рівно місяць тому.

— А люди працюють тут так, ніби нічого й не сталось?

— На деревне вугілля, — пояснив Пінеті, — величезний попит. Тільки деревне вугілля дозволяє при спалюванні досягти того рівня температури, який уможливлює виплавку металу. Домниці під Доріаном і Горс Веленом без вугілля не змогли б функціонувати, а металургійна справа — це найважливіша і найперспективніша галузь промисловості. Завдяки попитові вуглярство стало прибутковою професією, а економіка, відьмаче, як і природа, не виносить порожнечі. Вбитих будників поховали ген там, бачиш курган? Свіжий пісок ще жовтіє. А на їхнє місце прийшли нові робітники. Піч димить, життя продовжується.

Спішились. Вуглярі не звернули на них уваги, були надто зайняті роботою. Єдині, хто кидав на них зацікавлені погляди, так це жінки та нечисленна малеча, що гасала поміж халупами.

— А як же. — Пінеті упередив запитання відьмака, яке той не встиг озвучити. — Серед похованих під курганом були й діти. Троє. Три жінки. Дев'ять чоловіків та підлітків. Ходи за мною.

Крокували повз ряди деревини, яке просушувалось на сонці.

— Декількох чоловіків, — сказав чародій, — вбито на місці, їм розтрощили голови. Решту обезвладніли та знерухоміли, перетнувши гострим лезом сухожилля на ногах. Більшості з них, враховуючи дітей, на додачу до всього поламали руки. Убивали вже покалічених і безвладних. Пороздирано горлянки, випотрошено животи, розітнуто грудні клітини. Обідрано шкіру зі спин, знято скальпи. Одній з жінок…

— Досить. — Відьмак дивився на чорні патьоки крові, які досі було помітно на березових пнях. — Досить, Пінеті.

— Тобі слід знати, з ким… з чим маємо справу.

— Вже знаю.

— Ще одна остання деталь. Не вистачає тіл. Всім убитим відітнули голови. З них виклали піраміду, тут, саме на цьому місці. Голів було п'ятнадцять, а тіл — тринадцять. Два тіла зникли.

— За майже ідентичною схемою, — продовжив чародій після короткої паузи, — розправились з мешканцями двох інших селищ. В Тисах і Луках. Сьогодні заїдемо ще в Нову Смолярню, це недалеко звідси. Побачиш, як відбувається виробництво деревної смоли і дьогтю. Коли наступного разу тобі доведеться щось змастити дьогтем, то вже знатимеш, звідкіля він береться.

— У мене питання.

— Слухаю.

— Вам конче потрібно було вдаватись до шантажу? Не вірили, що я погоджусь приїхати в Ріссберг за власним бажанням?

— Погляди щодо цього розійшлись.

— Запроторити мене в Керацку до цюпи, потім звільнити, але продовжувати мене залякувати судом, чия це була ідея? Хто до такого додумався? Корал, правда?

Пінеті дивився на нього. Довго дивився.

— Правда, — зізнався нарешті. — Це була її ідея. Її план. Ув'язнити тебе, звільнити, залякувати. І наприкінці влаштувати все так, аби справу проти тебе закрили. Владнала це одразу після твого від'їзду, твоє досьє в Керацку вже чисте, як сльоза. Ще якісь питання? Немає? В такому разі, їдьмо до Нової Смолярні, подивимось на дьоготь. Затим відкрию телепорт і повернемось у Ріссберг. Ввечері ще хочу вибратись на мою річку порибалити. Одноденка роїться, форель жируватиме… Рибалив колись, відьмаче? Полюбляєш рибалити?