Сезон гроз

Сторінка 39 з 94

Анджей Сапковський

— Мушу підвестись. А ти… Для того, щоб телепортація відбулась успішно, повинен стати поряд зі мною. Дуже близько.

— Це ще для чого? Нуж-бо, давай, чого чекаєш? Діставай цей свій амулет.

— Це не амулет. Сказав же, — це сігіла.

Дегерлунд розхристав закривавлений дублет і сорочку. На худих грудях мав татуювання: два кола, що перетинали одне одного. Кола були всіяні крапками різного розміру. Це скидалось на схему орбіт планет, яка запам'яталась Геральту з часів навчання в Оксенфурті.

Чародій співучо промовив закляття. Окружності засвітились блакитним, крапки — червоним. І почали обертатись.

— Зараз. Стань ближче.

— Ближче?

— Ще ближче. Впритул до мене.

— Тобто?

— Притулись до мене і обійми мене.

Голос Дегерлунда змінився. В очах, які за мить до цього були залиті сльозами, спалахнуло щось паскудне, а уста скривились в огидну гримасу.

— Так, так добре. Міцно й чуйно, відьмаче. Ніби я — твоя Йеннефер.

Геральт збагнув, до чого йде. Але не зміг ані відштовхнути Дегерлунда, ані угріти його навершям меча, ані полоснути лезом по шиї. Просто не встиг.

Перед очима спалахнуло опалесцююче сяйво. За коротку мить поринув у чорне небуття. В пронизливий холод, тишу, цілковиту відсутність простору й часу.

* * *

Приземлились жорстко, підлога з кам'яних плит немов кинулась їм назустріч. Сила поштовху розвела їх. Геральт навіть не встиг як слід роздивитись довкола. Відчув сильний сморід, сопух від немитого тіла, змішаний з мускусом. Велетенські й могутні лабети вхопили його під пахви і за шию, товсті пальці без зусиль стиснулись на біцепсах, тверді, наче залізо, великі пальці уп'ялись в нерви плечового сплетіння. Весь задеревів, випустив меч з безвладної руки.

Перед собою побачив горбаня з огидним обличчям, всіяним коростами, та черепом, порослим рідкими жмутками жорсткого волосся. Горбань, широко розставивши криві ноги, цілився в нього з великого самострілу, вірніше арбалету, оснащеного двома сталевими плечима, розташованими одне над одним. Обидва націлені в Геральта чотиригранні наконечники болтів були шириною не менше двох дюймів і нагострені наче бритви.

Сорель Дегерлунд став перед ним.

— Як вже мусив помітити — промовив, — не потрапив у Ріссберг. Потрапив у мій скит і притулок. Місце, в якому разом із моїм учителем проводимо експерименти, про які в Ріссберзі ні сном, ні духом. Я, про що ти безумовно знаєш, Сорель Альберт Амадор Дегерлунд, магістр магії. Я, а цього ти ще не знаєш, той, хто принесе тобі біль та смерть.

Зник, ніби його вітром здуло, вдаваний переляк і показна паніка, зникло все лицемірство. Все там, на поляні вуглярів, було облудою. Перед Геральтом, який тепер безвладно висів у паралізуючому захваті шишкуватих лапищ, тепер стояв зовсім інший Сорель Дегерлунд. Сорель Дегерлунд тріумфуючий, сповнений пихи і гордощів. Сорель Дегерлунд, який шкірив зуби в злостивій усмішці. Усмішці, яка наштовхувала на думку про сколопендр, що протискаються крізь шпарини під дверима. Про розкопані могили. Про білих личинок, що копошаться в мертвій плоті. Про товстих трупних мух, які ворушать ніжками в тарілці з супом.

Чародій наблизився. В руці тримав сталевий шприц з довгою голкою.

— Ошукав тебе, там на поляні, як дитину, — промовив неквапом. — Виявився наївним, як дитина. Відьмак Геральт із Рівії! Інстинкт не підвів його, не вбив, бо не був певний. Бо є хорошим відьмаком і хорошою людиною. Розказати тобі, хороший відьмаче, що собою являють хороші люди? Це ті, кому доля пожалкувала дати шанс скористатись благом бути злими. Або ті, які отримали такий шанс, але були занадто дурними, аби скористатись ним. Несуттєво, до якої групи належиш ти. Дав себе обдурити, втрапив у пастку і гарантую, що живим з неї не виберешся.

Підніс шприц. Геральт відчув укол, за мить після нього — пекучий біль. Біль пронизливий, від якого темніло в очах, паралізувало все тіло, біль настільки жахливий, що ледве стримався, щоб не закричати. Серце почало шалено калатати, враховуючи те, що його нормальний ритм був у чотири рази повільніший від серцевого ритму звичайної людини, це був винятково прикрий симптом. В очах потемнішало, світ навколо закрутився, розмазався і поплив.

Його волокли, відблиск від магічних куль танцював на сурових стінах і стелі. Одна зі стін, яку минули, була повністю вкрита патьоками крові, обвішана зброєю, бачив широкі закривавлені шамшири, великі серпи, гвізарми, сокири, моргенштерни. На всіх них можна було помітити сліди крові. Ними користувались у Тисах, Луках і Роговизні, усвідомив тверезо. Ними замордовано вуглярів у Сосниці.

Тіло повністю заніміло, взагалі тратив здатність відчувати, не відчував навіть міцного утиску лап, що тримали його.

— Бууех-хххррр-еееххх-буеееех! Буеех-хеех!

Не одразу збагнув, що ці звуки були радісним реготом. Тих, хто його волочили, ця ситуація, вочевидь, забавляла.

Попереду йшов горбань з арбалетом і підсвистував.

Геральт був на крок від втрати свідомості.

Його грубо всадовили у крісло з високою спинкою. Нарешті отримав змогу побачити тих, хто приволочив його сюди, всю дорогу викручуючи йому руки своїми лапами.

Пам'ятав гігантського огрокраснолюда Микиту, охоронця Пирала Пратта. Ці двоє чимось були схожими на нього, могли б навіть зійти за кровних родичів. Були однакового з Микитою зросту, однаково смерділи, однаково не мали шиї, однаково мали кабанячі ікла, що стирчали з-під нижньої губи. Проте, Микита був лисий і бородатий, а ці двоє борід не носили, їхні мавпячі писки вкривала чорна щетина, а вершечки яйцеподібних голів оздоблювало щось, що виглядало як скуйовджене клоччя. Оченята мали маленькі й налиті кров'ю, вуха — великі, загострені та страшенно волохаті.

На їхньому одязі виднілись сліди крові. З пащеки тхнуло так, ніби вже багато днів поспіль харчувались виключно часником, лайном і дохлою рибою.

— Буеееех! Буеех-хеех-хеех!

— Буе, Банг, годі сміятись, за роботу, обидва. Паштор, вийди. Але тримайся неподалік. Обидва велетні вийшли, хльопаючи гігантськими ступнями. Горбань, званий Паштором, поспішив слідом за ними.

В полі зору відьмака з'явився Сорель Дегерлунд. Перевдягнений у чисте, вимитий, причесаний і жінкуватий. Присунув стілець, сів навпроти, спиною до столу, заваленого книгами й гримуарами. Дивився на відьмака, недобре усміхаючись. При цьому бавився медальйоном на золотому ланцюжку, який розгойдував, намотавши собі на палець.