Випалювачі впізнали його, один помахав йому капелюхом. Відповів на привітання. Роблю свою справу, подумав. Роблю те, що повинен робити. Те, за що отримую гроші.
Скерував Плотву до лісу. Попереду було десь з півгодини лісової дороги. Приблизно одна миля відділяла його від наступного селища. Яке називалось Плохачівським Зрубом.
* * *
Протягом дня відьмак долав відстань від семи до десяти миль — в залежності від району, — це означало, що встигав відвідати десь із десяток або навіть два десятки садиб і діставався до умовленого місця, з якого один із двох чародіїв телепортував його назад в замок ще до заходу сонця. Наступного дня схема повторювалась, з єдиною різницею, що цього разу патрулювався інший регіон Узгір'я. Геральт обирав райони навмання, уникаючи передбачуваного і чіткого розпорядку, який можна було легко прорахувати. Тим не менш, робота виявилась досить монотонною. Відьмакові, однак, монотонність не заважала, звик до неї з огляду на свій фах, адже в більшості випадків тільки терплячість, витривалість і послідовність гарантували вдале полювання на чудовисько. Зрештою, це не мало значення до сьогодні, адже ніхто і ніколи не мав бажання платити йому за терплячість, витривалість і послідовність так щедро, як це робили чародії з Ріссбергу. Тож, не було причини для нарікань, треба було виконувати свою роботу.
Навіть, якщо не надто вірив в успіх цього починання.
* * *
— Одразу після прибуття в Ріссберг, — звернув увагу чаклунів, — представили мене Ортоланові й всім чародіям вищого рангу. Навіть якщо припустити, що винуватця масових убивств, який бавиться гоетію, серед присутніх у залі не було, все одно чутка про відьмака в замку мусила би розлетітись. Ваш злочинець, якщо він насправді існує, вмить зрозуміє, в чому справа, тож затаїться, зупинить свою діяльність. Назовсім. Або до того часу, поки я поїду звідси, а потім її поновить.
— Ми інсценуємо твій від'їзд, — відповів Пінеті. — Твоє подальше перебування у Ріссберзі буде таємним. Не хвилюйся, існує магія, що гарантує секретність того, що має залишитись секретом. Ми здатні, повір нам, успішно скористуватись такими чарами.
— В такому разі, чи має щоденне патрулювання, по-вашому, хоч якийсь сенс?
— Має. Роби свою справу, відьмаче. Щодо всього іншого — не турбуйся.
Геральт собі урочисто пообіцяв не турбуватись. Хоча, сумніви мав. І не до кінця йняв віри чародіям. Мав свої підозри.
Але не збирався їх висловлювати вголос.
* * *
На Плохачівському Зрубі жваво стукотіли сокири і дзенькали пили, пахло свіжою деревиною та живицею. Самовідданою вирубкою лісу тут займався лісоруб Плохач із чисельною родиною. Старші члени родини рубали й пилили, молодші — обтинали гілляччя з повалених дерев, найменші — носили хмиз. Плохач побачив Геральта, ввігнав сокиру в пінь, обтер чоло.
— Вітаю. — Відьмак під'їхав ближче. — Що тут у вас? Все в порядку?
Плохач дивився на нього довго й понуро.
— Не в порядку, — нарешті промовив.
— Чому?
Плохач довго мовчав.
— Пилу поцупили, — буркнув врешті-решт. — Поцупили пилу! То як це назвати, га? Чого ви тут по зрубах їздите, пане, нащо? А Торквіл зі своїми чого по лісах тиняється, га? Ніби сторожуєте, чи ні? А пили крадуть!
— Займусь цим, — гладко збрехав Геральт. — Займусь цим питанням. Бувайте.
Плохач сплюнув.
* * *
На наступному Зрубі, цього разу Дудковому, все було спокійно, ніхто Дудкові не загрожував і, здається, нічого не вкрали. Геральт навіть не став зупиняти Плотву. Рушив до наступного селища. Називалось Варильня.
* * *
Для переміщення між поселеннями служили лісові дороги, розбиті колесами возів. Геральт часто натикався як на обози, вже завантажені деревиною, так і на порожні, такі, що тільки-но їхали по вантаж. Часто зустрічались групи піших подорожніх, рух був на подив жвавий. Навіть у гущавині лісу рідко було цілком безлюдно. Над папороттю, наче хребет нарвала із хвиль морських, час від часу виринав зад баби, яка навкарачки збирала ягоди чи якісь інші дари лісу. Інколи між деревами жорсткою ходою снувало щось, що поставою і обличчям виглядало як заложний мрець, насправді ж виявлялось дідуганом, який вишукував гриби. Часом щось із шаленим вереском ламало хмиз — це були діти, радість лісорубів та вуглярів, були озброєні луками, зробленими з палиць та мотузок. Дивувало, як багато шкоди вони були здатні завдати природі за допомогою такого примітивного оснащення. Жахала сама думка, що колись ця радість підросте і обзаведеться оснащенням професійним.
* * *
Селище Варильня, в якому також панував спокій і нічого не заважало праці та не загрожувало робітникам, свою назву, так оригінально, одержало від вареного тут поташу, речовини, яка використовувалась в склоробному й миловарному виробництві. Поташ, як пояснили Геральтові чародії, отримували з попелу деревного вугілля, яке випалювалось в цій місцевості. Місцеві селища вуглярів Геральт вже відвідував, і сьогодні мав намір відвідати знов. Найближче носило назву Дубовець, а дорога до нього насправді пролягала через щільний масив величезних вікових дубів. Навіть у полудень, коли сонце стояло високо, а в небі не було ані хмаринки, під дубами завжди панувала похмурна сутінь.
Саме під цими дубами, майже тиждень тому, Геральт вперше зустрів констебля Торквіла і його загін.
* * *
Коли галопом вилетіли з-за дубів і оточили його, всі у зеленій камуфляжній формі, з довгими луками на спині, Геральт спочатку прийняв їх за Лісничих, членів хваленого мисливського воєнізованого формування, які називали себе Стражниками Пущі та займались полюванням на нелюдів, здебільшого на ельфів і дріад, їх убивством у різний вигадливий спосіб. Бувало, що подорожніх, яких зустрічали в лісі, Лісничі звинувачували в співпраці та торгівлі з нелюдями, як за перше так і за друге передбачали лінчування, а довести свою невинуватість було вкрай важко. Така зустріч під дубами обіцяла бути вкрай небезпечною, тож Геральт зітхнув із полегшенням, коли вершники в камуфляжі виявились стражами правопорядку, що виконували тут свої безпосередні обов'язки. Командувачем був смаглявий тип із пронизливим поглядом, який представився констеблем на службі бейліфа з Горс Велена. Він різко і жорстко зажадав від Геральта назватись, а коли дізнався, хто він, висловив бажання побачити відьмачий медальйон. Медальйон з ікластим вовком не лише був визнаний за достатній доказ, але й викликав помітний захват з боку стража правопорядку. Пошана, як виявилось, стосувалась і самого Геральта. Констебль спішився, попросив відьмака вчинити так само і запросив на коротку розмову.