— Прощайте, люди Землі! Ми бачимо ваші серця, відчуваємо тепло ваших душ! Віримо, що в небезпеці нас підтримає материнська рука планети. А коли повернемось — я вірю, що межі Всесвіту розширяться. Я пе-реконаний, що в море розуму Землі ввіллється розум іншого світу. До зустрічі, люди Землі…
Космонавти ввійшли в люк. Телеоператори від’їжджали все далі і далі від корабля. Тепер зображення на екрани Землі передавалося з-за прозорого покриття.
Пролунав сигнал. Здригнулася поверхня Місяця. Вогняний вихор вихопився з-під основи космічного гі-ганта, підняв його вгору. Вслід за тим ураганний потік сліпучих газів зруйнував скелі кратера, зметнув хмару пилу над поверхнею супутника і жбурнув корабель в зоряну безодню…
В ПОЛЬОТІ
Троє діб іонні двигуни розганяли корабель, виводячи його на заздалегідь розраховану орбіту — поза площиною обертання астероїдів. Могутня сила перевантаження владно тримала космонавтів притиснутими до крісел. Всі вони спали під впливом довгодіючого препарата. Керування на цьому відрізку траси здійснювалось тільки автоматами. В чорній глибині неба промайнув і зник червоний Марс, так і не розкривши своєї загадки, далеко внизу засріблилися іскорки астероїдних потоків. Люди не бачили цього. Тільки коли корабель, підкоря-ючись наказу автопілота, слухняно повернувся, націлюючись на умовну точку, що збігалася з орбітою Сатурна, наступило пробудження.
Двигуни замовкли. Тиша охопила все. Вона була такою раптовою, що скидалася на удар. Зникла вага. Корабель разом з людьми повис у зовсім новому світі. Космонавтам не вперше доводилося відчувати такий стан, але раптова зміна після страшного перевантаження далася взнаки.
Навіть залізний організм Огнева не міг відразу побороти темряву непритомності. Свідомість народжува-лась, пробивалася крізь морок, відчувала оточення, та хвилі сонливості колихали командира корабля в м’яких всевладних обіймах, ніби потішаючись над безсиллям людини.
Шура марила. Їй ввижалося море, ніжний світанок. І прибій, шумливий, ритмічний прибій, ніби удари годинника вічності. Рухається вогняна стрілка по голубому циферблату, схиляється до фатальної риси. Що ста-неться, як вона торкнеться? Що станеться? Шура знала, що треба проснутися, знала, що все це тільки марево… і не могла…
А Савенко бачив вві сні безкрайній чорний океан, суворі скелі, на яких розбився чужий корабель. Та ось… з корабля виходить постать в чорному скафандрі. Це дівчина… дівчина іншого світу. Вона струнка, висо-ка, довге біле волосся спадає хвилями до плечей, але обличчя її не видко. Яке воно? Чи схоже на людське? Чо-му вона одвертається? Невже боїться викликати огиду в жителя чужої планети?
Дівчина піднімається на скелю, простягає руки у відчаї, ніби прохає допомоги. Не чути голосу, тільки в просторі летить, квилить мелодія благання, віри, сумніву і чекання.
А внизу наступають вогняні хвилі розтопленої лави. Вони здіймаються вище і вище, вони загрожують ді-вчині. Андрій оглядається, шукає шляху до неї. Нема. Тільки один вихід — летіти!
Немає крил? То дарма. Зате є непоборне бажання!
Андрій напружує силу, в єдиний порив вкладає всю свою волю. Перемога! Він летить понад киплячим потоком, опускається біля дівчини. А хвилі лави бризкають на скелю, пашать нестерпним жаром.
Андрій підхоплює дівчину на руки, здіймається разом з нею в повітря. І ось вже нема океану, нема вог-няного потоку. Внизу колихаються під вітром жита. Легко на серці. Тільки що це?.. В його обіймах не чужа іс-тота, а Шура! Ось зовсім близько блискотять її великі сірі очі, чується тихий шепіт:
— Ти прийшов до мене… далекий, чужий… Ти прийшов і врятував мене… Ти живе, безсмертне серце Всесвіту… Ти людина…
Хто ж вона, ця дивна істота? Шура? Та чому на ній такий химерний скафандр, неземне білосніжне волос-ся?
Гучні музикальні акорди прокотилися над світом, змели всі видіння. Андрій розплющив очі і побачив над собою велетенський ілюмінатор, а за ним — зоряне небо.
Повернув голову набік, зустрівся поглядом з Огневим.
— Довгенько ми спали, — засміявся командир. — Більша половина шляху позаду.
— Невже? — здивувався Андрій.
— Поглянь на прилади. Ми вже пройшли орбіту Юпітера…
— Значить, незабаром гальмування?
— Так.
— А що з Шурою? Вона не прокидалася?
— Треба перевірити, — занепокоївся Огнєв. — Зараз, я підведуся…
— Можете не турбуватися, — почувся насмішкуватий голос Шури. — Я раніше вас прокинулася…
Минали години. Потужна корабельна радіостанція послала короткий рапорт на Землю. Через деякий час прийшла відповідь. В ній було кілька схвильованих, лаконічних слів:
"ЛЮДСТВО ВІРИТЬ, ХВИЛЮЄТЬСЯ, ЖДЕ СОКОЛОВ".
На екранах з’явився диск Сатурна. Потужна телескопічна установка збільшила його. На чорному тлі ясно вирізьбилось сліпуче кільце, попливли кільця супутників.
Огнєв, припавши поряд з Шурою до екрана телескопа, прошепотів:
— Скільки не дивлюся на Сатурн — завжди дивуюся…
— Чому, капітане? — поцікавилася дівчина.
— Погляньте на кільце… Яка ювелірна точність. Який неймовірний поділ на рівні пояси! А блиск, колір? Чому вони різні в кожному поясі? Якщо це залишки супутника, що колись був розірваний, то чому вони вилаш-тувалися в просторі так геометрично точно? Ніхто з астрономів не міг дати задовільної відповіді на це запитан-ня…
Шура жваво повернулася до командира, в її очах з’явився вираз подиву:
— Невже ви хочете сказати…
— Іване! — заглушуючи голос дівчини, прогримів бас Андрія. — Курс збігається з розрахованим в ме-жах двох секунд. Точка гальмування через п’ятнадцять хвилин…
— Скорегую при гальмуванні, — відповів Огнєв. — А тепер прошу зайняти місця і прийняти препарат…
— Знову спати? — жалібно скривилася дівчина.
— На цей раз небагато, — посміхнувся Огнєв. — Опускатися на Мімас будемо в свідомому стані… Ав-томатам не зовсім можна довіритися… Командир не закінчив фрази. Весь корабель раптово потряс жахливий удар…
ОСТАННІЙ ШАНС
Космонавти завмерли. На пульті замиготіли багрові спалахи тривоги. Десь в коридорі, за стінкою каюти завила сирена.
Огнєв — блідий, суворий — переглянувся з Андрієм, кинувся до пульта, поглянув на прилади.
— Метеорит, — хрипко сказав він. — Баки пального пробиті.