— Як і ваше для нас, — сміхнувся центаврієць. — Наші космонавти теж були вражені, коли вперше по-бували на Землі.
— Я б хотіла знати, — несміливо озвалася Шура, — чи довго ви живете? І чи є поділ на стать?
— Ми практично безсмертні. Не дивуйтесь. В цьому допомагає нам сама природа. Вона створила наші організми, як ви вже чули, динамічними, рухливими. Вони живляться атмосферними газами, енергетичними розрядами, радіацією Сонця. Будь-яке пошкодження або порушення функцій миттю ліквідується. Таким же чином організм очищається від слабих, хворих ядер. Отже, періодично відбувається активізація організму. В певний час кожен з нас ділиться на дві частини. Це і є народження двох нових істот. В кожної з них виявляється нова свідомість, нові стремління, нові здатності. Але особистість попередньої істоти входить як складова час-тина в потомків…
— Це схоже на земні клітини, — прошепотіла дівчина.
— Правда, — згодився центаврієць. — Ми зберегли багато від первісних істот. У вас виник стабільний кістяк, сталі форми. В наших умовах це неможливо. Організм одержав здатність набувати потрібних форм, за-лежно від обставин. Сталих органів почуттів теж нема. Всі вони в потенції зберігаються в нервовому центрі. В разі потреби органи сприймання виникають там, де це потрібно…
Центаврієць замовк, на мить задумався. Потім занепокоєно сказав:
— У нас буде час для розмови. Ми повністю покажемо вченим Землі наші досягнення, відкриємо глиби-ни нашого Розуму. А тепер треба йти. Я запрошую вас в інше приміщення…
Він поплив над підлогою. Заінтриговані космонавти пішли за ним. Шура на ходу прошепотіла:
— Те, що ми почули, грандіозно, неймовірно. Але чи не штучна їхня цивілізація? Ні музики, ні книг, ні мистецтва…
— Звідки ви знаєте? — заперечив Огнєв. — Хіба гармонія може передаватися лише коливанням повітря? Або художнє видіння висловлюється лише словами чи картиною? Може, вони незрівнянно багатші від нас. Та я в цьому й не сумніваюсь. Адже вони старші на мільйони років…
Центаврієць привів людей Землі в інше приміщення. В його центрі скупчилося кілька фіолетових куль. Це було таким вражаючим контрастом порівняно з виглядом першої істоти, що космонавти засумнівалися. Не-вже незвичні, фіолетові істоти і ця прекрасна постать — одні й ті самі створіння? Воістину природа безмежна в своїх проявах і можливостях!
— Це наші найкращі вчені, — озвався центаврієць.
— Що вони роблять? — запитав Огнєв.
— Дивіться.
Кулі розійшлися. З’явилося овальне чорне підвищення. Воно, не спираючись ні на що, висіло в повітрі. На ньому лежала постать людини без вбрання.
— Андрій! — скрикнула Шура. Вона рвонулася вперед, але міцна рука Огнева стримала її.
— Терпіння, дівчинко… Вірте… і ждіть.
— Що вони роблять з ним, капітане? Невже… невже…
Вона не закінчила фрази, схвильована до глибини душі тим, що діялося перед її очима. Фіолетові кулі іс-тот ритмічно кружляли навколо мертвої людини Землі, на кілька хвилин зупинялися, знову кружляли. В ті ко-роткі паузи кулі змінювали форму. Вони по черзі приникали до трупа, ніби обмазували його своєю поверхнею. Нарешті, кружляння припинилося. Істоти зупинилися непорушно. Тільки ритмічне пульсування їхньої поверхні показувало, що в них відбувається якийсь бурхливий процес.
Зненацька одна з куль видовжилася. На ній виник невеликий горбик, перетворився в міхур, який відділи-вся від тіла істоти. Такі ж кульки випустили інші вчені Центавра. Гірлянда рухливих утворів повисла над тілом Андрія.
— Що це? — запитав зачудований Огнєв.
— Вчені вивчали організм вашого товариша, його будову, вражені місця. Тепер вони виділяють частину своїх енергетичних ядер, які підуть на відновлення життя, на заміну мертвих клітин в трупі…
— Хіба це можливо? — скрикнув Огнєв.
— Так. Дивіться.
Космонавти завмерли. Те, що діялося, виходило за грані розуміння. Маленькі кульки живої речовини, мов по команді, опустилися вниз, проникли в тіло Андрія, зникли. Істоти знову зімкнули коло, закрили труп від людей Землі. Над ними виникло якесь малинове сяйво. Воно пульсувало. Чулося тихе шелестіння…
Нарешті, фіолетові кулі знову розступилися. Почувся голос центаврійця:
— Можете підійти ближче. Погляньте на вашого товариша…
Шура, стримуючи ридання, що рвалися з душі, наблизилася до підвищення. Обличчя Андрія — ще худе і бліде — наливалося ледь помітними барвами. По тілу проходили судороги. Груди високо підіймалися, вдихали запашне повітря. Затріпотіли повіки…
Шура плакала радісними сльозами і не соромилася нікого. Вона зачаровано дивилася на кохане обличчя, повторюючи, мов уві сні:
— Він житиме, капітане… Андрійко житиме…
.....................
А за міцно склепленими повіками Андрія бушували видіння. Суцільна, непроглядна стіна темряви поволі розсіювалася, розступалася. Неосяжний океан вселенського життя колихав його на своїх грудях, ніс в безконе-чну дорогу.
На далеких обріях горіла зірниця, пломеніли очі рідної матері. Блакитним полум’ям спалахнуло небо, в далеч покотили хвилі золотого хліба. Колосисте море шелестіло, співало урочисту пісню торжества життя. А над ним, над буянням природи, над піснею жайворона, плив у бездонному небі білий паперовий змій його ди-тинства, як провісник нових вселенських подвигів юних буряних сердець…