Серце Всесвіту

Сторінка 8 з 21

Бердник Олесь

Вуста Соколова мовчали. Він зупинився перед своїми учнями, зустрівся з поглядом кожного.

Огнєв. Людина-камінь. Суворе обличчя, а глибоко, в очах — океан ніжності. За нього можна бути спо-кійним. Корабель в надійних руках.

Савенко. Мрійник, безстрашний астронавт. Для нього нема в світі перешкод. Колись ця його риса була небезпечною. Ще досі пам’ятає Соколов, як Савенко під час пробного польоту е кілька разів перевищив швид-кість учбової ракети, форсувавши двигуни. За це він був на місяць позбавлений права на політ. Що ж, така при-страсть притаманна юності. Але тепер бунтівливе море заковане в гранітні береги міцної волі. На Савенка мож-на покластися в будь-якій скруті…

Шура… Олександра Місяць. Радистка корабля. Феноменальна дівчина. В двадцять років вона вже інже-нер вищого класу. І навіть опанувала майстерність пілотування ракет на трасі Земля–Місяць…

Дівчина перша кинулася до Соколова, припала до грудей. Потім схилилася, поцілувала його руку.

Академік зніяковів, поцілував її в лоб.

— Для чого ти… Шурочко?

Обличчя Шури поблідло. Вона крізь сльози дивилася на Соколова і говорила щирі, сердечні слова:

— Ви не тільки людина… Ви символ майбутнього… Вам будуть наслідувати тисячі юнаків і дівчат, які ще навіть не родилися… Ось чому я цілую ваші руки… Спасибі вам за все… Сергію Олександровичу… Спаси-бі, учителю., ви так багато зробили для нас… спасибі за велику, чудесну дорогу…

Хвиля ніжності залила душу Соколова. Але він стриманий, навіть трошки суворий.

— Спасибі, Шуро… Але всі ми лише здійснюємо мрію покоління… Ми тільки стріла в руках планети…

З Огневим і Савенком обнялися мовчки, поцілувалися по-слов’янському. Підійшов Мен, потиснув руку Шурі. Повернувся до Огнєва і Савенка. З трудом підбираючи слова, сказав:

— Ваш політ… не простий. Це не тільки справа науки, техніки… Це запитання людської душі… Планета буде ждати відповіді — хто оточує нас в просторі — вороги чи друзі? Я бажаю вам успіху, мужні люди…

На пульті, в диспетчерському пункті, спалахнув червоний сигнал. Почувся голос в динаміку:

— Чергова ракета "Космоград–Місяць" готова до старту. Просимо займати місця.

— Пора,— зітхнула Щура.

Останні потиски рук. Три постаті, одягнені в сріблисті комбінезони, рушили до центру космодрому, де виднілися сигари ракет. Соколов ще кілька кроків пройшов поряд з своїми учнями, зупинився, потім потер чоло долонею, ніби щось згадуючи.

— Щось хотів сказати тобі, Іване… Дуже важливе… Ага, згадав… Я довго думав про наступну зустріч. Хочу, щоб ви пам’ятали одне… Не чекайте нічого схожого на нас… Ви чуєте? Хай будь-який вигляд не буде для вас несподіванкою!

— Я розумію вас, — серйозно відповів Огнєв. — Ми вже говорили про це…

— І ще одне… Може, вони зовсім не з інших систем…

— Як? Ви гадаєте… що тутешні?

— Все може бути…

— Марс?..

— Гадаю, що ні…

— Невже Юпітер? Сатурн?

— Будьте готові до всього, друзі мої… Будьте справжніми вченими… А тепер поспішайте…

Космонавти пішли. Огнєв кілька разів оглядався назад. Там, біля купола диспетчерського пункту, непо-рушно стояла постать їхнього вчителя. Що значили його слова? Які несподіванки вони віщували екіпажу кос-мічного корабля?..

СТАРТ

В той час люди Землі вже зробили перші рішучі кроки в Космос. На Місяці було побудовано кілька нау-ково-дослідних пунктів, створено радянську міжпланетну станцію і обсерваторію. Десятки автоматичних ракет з приладами облетіли найближчі планети — Венеру і Марс. Але фотографії, які вони передали на Землю, внес-ли ще більше суперечливого в думки вчених, ніж існувало досі. Грунт під ногами вчених, які заперечували ро-зумне життя в системі Сонця поза Землею, захитався. Прилади сфотографували невеликий венеріанський супу-тник. Його не було видно в телескопи завдяки сильному блиску планети. Супутник мав неправильну кільцеви-дну форму. Ентузіасти вважали його штучним. Консерватори, як і слід було чекати, заявили, що це великий астероїд.

Марсіанські супутники теж ставили загадку. На фотографіях, переданих автоматичними станціями, вони здавалися ідеально кулястими. Таких утворів у природі не було.

Крім того, думка про надзвичайну виключність життя у космосі, яку так пристрасно захищав ідеалістич-ний вчений Джінс, була нещадно розбита вже першим дослідженням Місяця. Навіть на природному супутнику Землі, в умовах майже повного вакуума, в кратерах, цирках, в щілинах і проваллях існувало життя. Воно чіплялося за будь-який притулок, воно використовувало найменшу можливість вбирати в себе необхідні речовини, ловити енергію Сонця, воно стверджувало свою зверхність над суворим оточенням.

Більшість учених схилилися до того, що в системі Сонця можна чекати зустрічі з іншими розумними іс-тотами. Ждали з нетерпінням експедиції на Марс. І раптом… несподіванка. Голос, послання Розуму прийшло зовсім неждано з холодного пояса великих планет. Хто були вони, ті, що зазнали нещастя? Звідки прилетіли? Чого можна чекати рід них?

Такі думки хвилювали мільярди людей Землі. В той день всі телевізори планети були настроєні на хвилю передавальної станції Місяця.

Серед невеликого кратера, недалеко від підземних оранжерей і сховищ, височів гігантський іонний кора-бель. На його сріблистому борту вирізнявся гордий напис: РОЗУМ. Чотири роки будували його тисячі найкра-щих інженерів і конструкторів, вчених і робітників Радянського Союзу, десятки заводів постачали будівництву па Місяці найдосконаліші прилади і матеріали.

І ось… сталося! Троє посланців Землі, одягнені в важкі скафандри, стоять біля входу в корабель. За склом шоломів видно їхні спокійні, трохи замкнуті лиця їх бачать тепер всі: діти і діди, жінки і чоловіки… бли-зькі і далекі, друзі і вороги… На них тепер з гордістю і любов’ю дивляться тисячі юнаків, що готуються ступи-ти на славетну і небезпечну дорогу пізнання… Мати Андрія, сидячи біля телевізора в далекому українському селі, шепоче сердечні слова напуття, подруги Щури привітально всміхаються космонавтам, діти з рідного міс-течка Огнева затамували подих, ждучи сигналу старту.

На Землі всі бачили, як Огнєв підняв руку. Планета завмерла. Почулися приглушені слова, спокійні слова командира корабля: