– Ви – німець?
– Ні, – посміхнувся до Гоголя тихесенький, – я з України. Ви зволили зі мною знайомитись колись у Карла Брюлова, та, мабуть, призабули...
– Так, тутечки самі земляки, – скрикнув Гоголь, – саме козацтво й отамання, хоч раду нам радити...
– Чорну раду, пане Миколо, – озвався лікар Трохимовський і зі своїм чорнющим чубом, зі своїм орлиним носом виріс одразу кавказьким скельним орлом — крила бурки майнули за плечима й почувся дзвін підков і свист шабель над Дар'яльським проваллям.
– А мені оце, – озирнув Гоголь усіх з-під ока, – коли я задрімав було після писання, приснився сон; сатана схопив мене за носа та й потягнув по стріхах усіх домів, від церкви святого Ігнатія до Віа делля Стамперіа, а потім аж до Трініта...
... Може, й тепер за Гоголем стояв, ледве шелевіючи полами свого німецького фрачка, піднявши своє свиняче рильце, – отой сатана. Він і корчив химородну пику. Вино, пурпурне орвієтто, світилося в келиху й падало синім відсвітом на його худюще обличчя; чи не був це Басаврюк, осяяний жарінням папороті в ніч під Івана Купала?..
– Рада, – поривисто сказав пан Микола, – а я от не знаю, що зі мною діється в ці дні. Чи зачаклував мене Рим, чи так я гемонськи вчитався в мого Бантиша, у мою "Історію Русів", а куди не піду – козаки переді мною... рівними лавами йдуть... червоно-гарячі жупани на них... панцері сталелиті... жовті шлики...бунчуки, корогви, а під ними й Тарас Трясило, й Півторакожуха, й Іван Підкова, й Сагайдачний... Дурень буду, коли з того не втну велике, ой, дурень же... Кінчити хочу мою трагедію козацьку!.. Це твір буде, пани-браття! Місячна ніч і розкований віддих півдня! Потоп світючих променів і невгасимої пристрасти!.. Лаконізм сили і волі!.. Грубо-сувора чеснота і залізний порок!.. Нечувана, дика, нелюдська велич...
Цього разу він не прикидався. Думка виривалася тепер вогненним клекотом. Він іноді говорив так: уривчасто, люто. Мов і не він говорив —давнішній. Невже це підіймали залізні вії незрячому Вієві?
...Гоголь повів поглядом по присутніх. Він хотів бути осіянним, гордовитим. Це ж були, за вийнятком княжни (та й її пан Микола вважав збаламученою, безталанною старою дівкою), не княжата й не міністри, а прості люди, до того малоросіяни, з якихось далеких Глухових та Миргородів, що для них він – петербурзький світоч, улюбленець не лише муз, але й найвищих вельмож і самої імператорської сім'ї, повинен бути богом. Врешті-решт, він до всіх їх укупі з княжною та й з її батьком – "гетьманом України" – ставився з гнітючим презирством. Він їх усіх, своїх малоросіян, як ось Прокоповича, Пащенка, навіть друга Данилсвського, зник трактувати як свою кріпака Якима, бо що ж вони були супроти нього? Хто з них доступив до таких сяйних висот, до таких олімпів? Якщо він сьогодні інколи й бував з ними, то тільки тому, що хотів бачити їхні по— рабському піддані очі, чути потоки їхніх похвал і лестощів.
...Фосрверки на Корзо прорізали чорне небо барвистими смугами. Як змії, вони звивались, линули у вись і падали за Тібром, гинули в садах Фраскаті.
Проте земляки сиділи мовчазні, їхні обличчя були скелисто-непорушні. Штернберґ пахкав люлечкою й рисував щось у бльокноті. Нестерпно посміхнися Шаповаленко. Кам'янолика була княжна, прищуливши очі. А кавказець Трохимовський прорвав моторошну тишу, навіть не глядячи на пана Миколу: за ним дибились гори, сповиті сивими хмарами, лунали, впавши брязкотом у бескеття, бурхливі ріки й, дивна річ, – княжна й пан Микола подумали разом про орлів, що, жорстоко тнучи розкриллями млу, линуть до скелі Прометея.
– Ви пишете мов диявол, – сказав Трохимовський, – сатана лиш має такий талант, як ви, пане Миколо. Ви одірвались од якоїсь кручі – я так собі уявляю, у великому світотворенні, серед тієї димучої всесвітньої імли, серед того бриластого хаосу, де лиш де-не-де мерехтіли ще зовсім юні зірки, й ринете стрімголов! Раз на сторіччя це буває, ви подумайте! Поведете пером і зачаклуєте, закленете! А проте...
Гоголь озирнув його здивовано: звичайнісінький собі існуватель, ні надто видатний, ні надто посполитий, штука неабияка, не більше, мабуть, від колезького реєстратора, та, мабуть, — завзятий.
– Еге ж, пробачте, – зловісно посміхнувся Трохимовський, – за моє слово, пробачте, бо ви зникли до інших слівт Не вірю вам. Нічому, що пишете, або що говорите, не вірю...
– Трохимовський кипить...
–Так, киплю, княжно, бо є чого кипіти. Я приїхав звідти, де кипить. Удень і вночі ми славного Шаміля ловили. Але куди там! Це війна на двадцять літ! Кавказ
палає, панове! Христолюбиве воїнство наше, графи Воронцови, щоб їх трясця задавила, аули з лиця землі стирають, до малого вирізують. Та й їх не шкодують – це ж горці повстали! Киплять там усі, в кого серце живе!..
– Не на одному Кавказі кипить, – сказав Шаповаленко, – скрізь кипить. І на Україні ще пам'ятають, як у Турбаях бузовіра Базилевського взято на вила... Он у Київщині й на Волині знов заколоти – панів ріжуть... Розповідав хтось, що серед різних Браницьких та Сангушків величезна тривога...
– Графиня Браницька даремно аж двісті пудів на кайдани повстанцям Чернігівського полку пожертвувала: доказ, бач, вірнопідцанности! Не поможе! Не вистачить заліза їй, в усіх рудниках не вистачить...У Севастополі знов, як у 30-му році, бунт; у воєнних поселеннях на Побожжі бунт, на Полтавщині поміщика Гудима-Левковича кріпаки вбили, на Чернігівщині ліси горять... Не стане заліза царям і царенятам, щоб кайдани усім викувати!..
– А цього Полежаєва, що то про царя й батіг пісеньку написав, знов розжалувано й покарано шпіцрутами, – тихо сказав Штернберґ. – Тепер за захалявні вірші зразу Сибір...
Трохимовський впер свої шалені очі в Гоголя.
– А від народу тим, котрі ті вірші пишуть, – слава вічна! Тим, що їх сьогодні шпіцрутами парять та в казематах гноять, пам'ятники ще будуть! Ось дивись, усі царі, всі корони, всі чертоги полетять до стобісів...
– Я не знав, що ви такий гарячий, юначе, – промовив Гоголь; видно було, що збирається втекти, шукав похапцем капелюха.
А як не стати гарячим у країні, де людьми торгують? Тільки безсердна людина може мовчати! Все, що живе, все, що думає, повстає. І месники з полум'яним словом озиваються, залізом – словом їх – катів палити! Це не ваші казочки, Миколо Васильовичу, про коваля Вакулу, про старосвітських поміщиків та про женихів для петербурзьких купчих!..