Другий Гоголь так і щез безвісти. Ніхто не знайшов його сліду за життя ЗЕМНОГО Гоголя. Слід його знайшла тільки згодом – вічність.
7
Ветурін княжни Варвари Рєпніної ледве поступав наперед серед натовпу. Шалів карнавал. Усі вулиці, всі майдани – від Кастель-Гандольфо до Корсо, від П'яцца ді Еспанья до Скаліната – шумували юрбами. Конфетті обсипало екіпаж, коня й ветуріна. Княжна стріпувала з себе пелюстки троянд, арлекін, виваляний у борошні, шмагнув її тарахкальцем: "О, белля!". В обличчя гукнув їй пустун, пройшов мимо на високих хідлях. Маски й маски лізли в екіпаж, хотіли поволокти княжну з собою. Тінню пропливло опудало потворного велета; юнак, котрий ховався під ним, кричав на весь голос: "Ессо іl gran роеtа mortо! Ессо іl suо sonettо cоllо соdа..." .
А тоді княжна побачила Гоголя. Він стояв осторонь, бундючно одягнений: у блакитний фрак, синю, оксамитну камізельку, в вохряні штани. Багряний присмерк бив у його кандзьобисте обличчя, півзакрите високим конусовидним циліндром. Чорна кирея спадала йому з пліч. Гоголь, луплячи немилосердно машкарників паличкою, продерся до екіпажу й сп’явся на виступець. "Ви куди, княжно?" – "До господи Лепре, там і вас чекають, либонь...". "У-у-у..." – заревіла юрба й сипонула на сеньйора Ніколо з півмішка борошна. "Е unа роrcherіа, сhе bestiа..." Погрожував їм палкою, але маски аж покладалися з реготу, бачивши цього приземкуватого, злющого мірошника, який вишкірювався з-під свого гриб’ястого капелюха. "А ось наче ваша подоба, – зареготалась і княжна, показуючи на велета-опудало, що пливло, нарівні з домами, над юрбою. — Ессо іl gran роеtа... А до кого це ви так приглядались, пане Миколо?.." – "До красуні, – сказав Гоголь, сівши біля неї, й ветурін рушив поступцем, – до божества: це блиск блискавиці, а не жінка. Вона проїхала оце перед вами, на возі, в громаді дівчат і арлекінів, серед квіття, тимпанів і сопілок. Який сяючий усміх! Який гордий рисунок чола! Це римлянка, така краса може народитись тільки в Римі. Вона не створена для любови, о ні! Ні для пестощів, ні для цілунків. Я хотів би лише дивитись на неї, на її блискучі кучері, її очі, руки, пальці... її звуть – АНУНЦІАТА... Я мушу її ще раз бачити..." – "От, – засміялась княжна, – це щось ове, чи ви не закохані, майстре? Недаремно розповідають, що вас можна бачити щоранку в ательє Теперапі, як ви годинами озираєте його "Флору", дещо фривольну, що не кажіть...". Сеньйор Ніколо спломенів: "Які наклепники! Я щодалі переконуюся, що найкраща доля в світі – це доля монаша. Я забув давно про всі земні пристрасті. А хіба це гріх – подив для краси? Краса дана в світі на те, щоб кожен її бачив..."
"У-у-у...", – ревла юрба. Проносили велетенську скрипку, на якій верхи сидів товстенний штукар. Несли й бубон, завбільшки з карету. А веселий піццікароло звалив собі на плечі клістирну руру, заввишки із дзвіницю.
Княжна була негарна, старіюча вже дівчина, її обличчя могло видатися зовсім посполитим – нічого з гордовитої пихи вельмож, але його вирізнив би серед юрби. Смутні її очі ясніли щирістю, і в усій її постаті була хвилююча, хоч і проста шляхетність. Вона не зводила очей із сеньйора Ніколо, хоч і з любов'ю, а таки проступав в її посміху глум: таки справді, в ньому, що засідав такий чепурний поряд із нею, було дещо від провінційного гульвіси, актора мандрівного театру, гусака...
– Цей скажений карнавал, та ще влітку, вибив мене з колії, – показав Гоголь свої негарні зуби, – я оце Щепкіну послав переклад комедії Гольдоні й докінчував восьму главу "Мертвих душ"... А тепер ніяк не дорвусь до роботи, лише ходжу та записую. Письменник, як художник, щодня повинен записувати... І поїхав було в Кампанью, та така туга мене взяла: там сонце таке, такий хороший день, як у нас, на Полтавщині... Ось і схопило мене за серце, защеміло... Як люблю я мою вбогу Україну, як прагнув би я бути на Україні моїй любій!..
А княжна тоді тихо, мов пересипаючи в пальцях перлини, не глядючи ні на нього, ні на шумливу юрбу, проказала:
...нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває,
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині...
Гоголь нашошорився:
Хто це такий?
Це Шевченко, – радісно усміхнулась княжна Рєпніна. – Тарас Шевченко...
А, той...
Він замовк і вже не озивався, аж поки веттурін не спинився.
...Дрохв'яні, сугачі, собачі, свинячі рилаперлися в вікна. Серед виру вищання, свистіння, галайкання карнавальної галайстри вихором літало конфетті. Маски, найчудернацькіші, химородні, зчиняли в господі Лепре пустотливий ярмарок. На вулицях палили смолоскипи, кострища. "Зовсім, як на вашому Сорочинському ярмарку...". Гоголь засвітився, його ловили за поли, кувікали – він спинявся отетерілий; сурмили в вуха, перелесники бахвально наламували княжну. "Яке палаюче життя! Хто сказав би, що цей народ умирає! Хіба вигасне коли-небудь це грайморе мислі і життя?" – "Сеньйоре Ніколо! Мессіре Ніколо! Сюди, сьоре Ніколо!" – "Вечеряли, сеньйоре Ніколо!" – "Тільки всього з'їв ґоґель-моґель!" Гоголь їв ґоґель-моґель... Парували макарони. Вдаряв запах пармезану. Сулії марсали, орвієтто, кіянті дзвеніли по столах. Штукарі кукурікали, огрядні англійці сахались, німці співали напідпитку, побравшись за руки, тріскотіли тарахкальцем... "Народ – це безцінна ваза під лавою Везувію, – говорив скульптор, земляк Лугановський, – одгорніть попіл і пил, і блисне, мов промінь, струнка лінія, випещена століттями... Умирав ветхий Рим, але з румовищ вставала невмируща сила – народ Італії!.." – "Чи тільки Рим ветшіє? – кричали з-за столу, ловлячи скравок розмови. – Чахне вся старовинна Европа! Вся стара Европа йде в домовину, а їй на зміну гряде нова... Осьде сила Заходу – в безугавному відродженні його...".
Забіги пурпурових вогнів лоскотали стіни господи. Римська ніч арлекінів не гасла. Гоголь, зсутулившись, вдивлявся в бесідників край окремого стола. Ось княжна Варвара, в шовковій чорній сукні, що розкриває її смагляві плечі, така половецька дівчина суворої вдачі, камінно-задумана; ось цей русявий Шаповаленко, хитрущий до біса; ось довговидий Лугановський; ось приятель Кипренського – бородань, художник Климченко, котрий, либонь, вікує в Римі; ось — тільки-но з Істамбулу прибувши, сам полковник, лейб-улан, кавказький ветеран, лікар Микола Трохимовський (про нього говорили, що він сам – завзятий "КАРБОНАРО", має зв'язки з сен-сімоністами всіх країн, утік із Росії від тюрми й Сибіру); а ось у куточку неговіркий, тихесенький чоловічок, всього декілька днів як з Петербургу, мабуть, теж художник – Василь Штернберг.