Було таке, вірніше — могло статися, і хто знає, як виглядала б нині мапа Європи, якби… Полковник польського війська переходить на бік Хмельницького, а після смерті гетьмана разом з Виговським складає текст Гадяцької угоди, яка проголошує об'єднання з тією ж, уже ослабленою Польщею у федеративній державі, однак — щоб залишитися незалежним від Польщі й Московії одночасно, Юрій Немирич приймає лютеранство.
А може, протестантство — то єдиний порятунок для українців, остання — п'ята — дорога, якої Іван шукає, знайти не вміє, а вона поруч, мов сокира за лавою? А певне, лютеранство стало б бронею проти полонофільства, австрофільства, москвофільства, яка дозволяла б на співпрацю з будь–якою політичною силою й не зобов'язувала б сповідувати її віру?
Напевне, це той єдиновірний шлях, йдучи яким можна б виминути святоюрський сервілізм, польське запроданство й москвофільське дегенератство, а іншого немає, інший шлях — то бунт черні, яка колись знищила Немирича й Виговського і нині руйнує світ — не в ім'я аристократизму духу, а в ім'я крові заради крові.
Я готовий прийняти протестантство й працювати в польському середовищі для Руси. Тож для праці обираю нині назавжди польську мову, бо німецької, якою користується Яків, не розуміє руський люд, а язичіє Зубрицького, той староболгарсько–польсько–руський волапюк — блюзнірське знущання над мовою, й ніхто не кине в мене каменем за те, що для реалізації Маркіянової ідеї використовую чужинецькі засоби, — хай корені мого дерева висмоктують вологу з чужих пісків, якщо свій чорнозем прийняти мене не захотів.
Вагилевич врешті відправив посланця до Срезневського, таким чином порвавши зв'язки з підросійською Україною, й, не попередивши святоюрську консисторію, покинув парохію в Нестаничах, купив у Львові на бічній Зеленої двокімнатне помешкання й найнявся в Оссолінеум до Августа Бєльовського на посаду редактора словника польської мови, підготованого лінгвістом Богумілом Лінде.
… 18 березня 1848 року львівський люд вийшов на Ринок, нібито з вулиць, вуличок та міських закамарків годі було догледіти, що трапилось на світі, — лише з ринкового плацу, немов з оглядового майданчика, можна було осягнути зором усю Європу з давно очікуваною революцією, яка мала покласти край абсолютизмові, панщині, а теж кривавій різні, що не припинялася в Галичині протягом двох років.
Тут то там спалахували по дворах і замках пожежі, власники маєтків і фортець втікали вже не до Львова, а до самої Варшави, й завершилась різня моторошною трагедією в Підгорецькому замку.
На саме Різдво правий флігель палацу зайнявся вогнем, і ніхто не поспішав на порятунок, а коли з кліті муру перестало куритися, сміливіші селяни з Ясенова подалися на звідини й принесли до села жахливу звістку: в обгорілому кармазиновому залі побачили прив'язаний до колони кінськими віжками зотлілий труп власниці замку пані Семінської, і пішов по селах та містечках поголос, який докотився й до Львова, що розправу в Підгірцях вчинила зловісна банда балагулів, адже багато хто бачив, як у передвечір'ї на сам Святий вечір мчалися вони, немов скажені, бродівською дорогою.
І ніякого слідства не велося, взагалі ніхто нікого не карав за різанину в панських маєтках, ніби на таке бузувірство дала згоду найвища влада, — все може бути, чей найосвідомленіші всезнайки подейкували, що після кривавих акцій приїжджали до сіл поліцаї й винагороджували збуїв грошима; балагули гейбито гонорово відмовлялися від плати за кров, зате ретельно обчищували дідицькі скарбони й сейфи і кудись зникали — ніхто не знав, у яких лісах та нетрях вони переховуються; ходила чутка, що в гаварецьких западинах на Вороняках…
З самого ранку почав вливатися народ на Ринкову площу, натовп відтісняв до стін будинків вози з оселедцями, дичиною, сіллю, воском, дьогтем, живицею, гвоздикою, імбиром; купці, зрештою вчувши запах селітри, самі вмить позникали з Ринку; в юрбі скрадливо перемовлялися, що у Франції з'явився новий Наполеон, який вчинив переворот у державі й проголосив республіку, що італійці вигнали з півострова австріяків, а у Франкфурті схвалено конституцію; про Відень говорилось зовсім пошепки, однак боязка притишеність довго не тривала, і коли від університету, з Тринітарської площі, вимарширували академіки з вигуками "Wiwat, niech żyje Polska!"[134], юрбі додалося відваги, і вже хтось там голосно повідомляв, що цісар Фердинанд подається до демісії, канцлер Меттерніх, перебраний за жебрака, втік з Відня до Лондона, а всіх в'язнів з тюрм повипускали…
Академіки проголосили себе народовою легією й стали навпроти магістрату; з Ринку до решти позникали купецькі вози, тільки на одному, що вперся задником у тильну стіну ратуші, стояла схожа на туркеню молодиця й безнастанно, ніби ніде нічого й не трапилося, викрикувала: "Родзинки, фіги, мускат — з самого Царгорода, панове!" Вона була запаморочливо вродлива, й біля її воза, забувши геть про революцію, товпилися пишновусі магістратські райці, цехові ремісники, міські гицлі в картатих маринарках і клірики в сутанах; туркеня співучим голосом закликала по–руськи: "Бери решту, бо забудеш, прийдеш д'хаті — битий будеш!"; крам швидко зникав, а до воза почав сходитися русинський плебс, і ось вліз у васаг квадратовий, набитий м'язами чоловік і загорланив до натовпу:
— Я коваль Йосип з Круп'ярської, а це моя оркестра, — показував на пулькатого і зморщеного, мов змерзле яблучко, недоноска із скрипкою в руці. — Приставайте до нас, чуєте — ляхи вже галасують, створюймо і ми свою, руську гвардію!
Туркеня не звертала на коваля уваги, торгувала собі й далі, та раптом хтось заволав: "Балагули їдуть!" Народ на мить застиг, проте ніхто не кидався врозтіч — у гурті й батька бити не страшно, всі заглядали один одному почерез голови, а з Єзуїтської вулиці, минаючи будинок поліції, і ніби з її дозволу, вихоплювалася бричка за бричкою; на передній стояв у весь свій височенний зріст король балагулів у суконному сурдуті, підперезаному черкеським з газирями поясом, він розганяв юрбу нагайкою й, викресавши іскри з бруку, розвернув бричку й зупинив її поруч з возом туркені, сам зіскочив з передка й кинувся до коваля, радісно вигукуючи: