Писар скінчив. Громада мовчала; ніхто не зважувався першим подати голос відносно того, що було зачитано; треба було обговорити цілою громадою, чи чорною радою, чи отаманням, або й усією черню та старшиною разом.
А тим часом посол виймав із в'юків привезені для війська царські подарунки й розкидав їх на розісланих кошмах, ніби навмисне дражнячи очі козаків яскравими барвами різних камок куфтерів, та камок кармазинів, крущатих і травних, камок адамашок, та оксамиту чер-леного кармазину, та оксамиту голубого, та оксамиту таусинного, та оксамитів ритних, та портищ золототканих, та отласців різних кольорів, та косяків зуфів ан-бурзьких...
А сукон на козацькі шапки! І сукна червоного, як вогонь, і сукна шарлату черленого, і сукна багряного, і сукна настрафилю, і сукна лядчини...
— У! Матері його сто копанок чортів, які ж гарні сукна!— мимоволі вигукнув хтось; море голосів заревло й наче затопило весь майдан.
III
Другого дня в Січі стояв незвичний гомін: відбувалися вибори нового кошового й разом з тим гетьмана для майбутнього морського походу. Останнього гетьмана й кошового, креатуру і прибічника поляків, який хо-хотів вести козаків на допомогу полякам в їхній війні з Москвою, тоді як козаки прагнули "погуляти по морю" і "Царград мушкетним димом окурити", майже до смерті побили киями ці розлютовані діти його і втопили у Дніпрі.
Січ клекотіла. Чути було страшну лайку, вигуки, раз у раз брязкали шаблі,— це вже пішли в хід найсильні-ші докази — бійка навкулачки та на шаблях, рукопашний бій і погрози когось утопити, когось забити киями, як собаку, комусь кишки випустити...
Московські посли боялися виходити з куреня, у якому їх оселили, і здаля дивилися й слухали, що діялось на майдані. Майдан справді нагадував бурхливе море. Чути було, що військо розділилося на гурти і кожен гурт вигукував свого кандидата.
— Старого Нечая!— чулося з одного гурту.
— Небабу Хвилона!—ревів другий.— Небаба — козак добрий!
— До біса Небабу! Сто копанок йому чортів! Нечая!
— Небабу!
— Небабу! Небабу, сто копанок чортів! Небабу! Небаба явно перемагав своїх суперників. Він стояв
осторонь і, моргаючи сивим вусом, спокійно запалював гаспидську люльку.
А там уже билися: прибічники Нечая зчепилися з прибічниками Небаби і вже схрестили шаблі.
У цей час виступив забутий горланами Петро Кона-шевнч-Сагайдачний. Худе обличчя його здавалось блідішим, ніж звичайно, хоч і було загоріле та обвітрене, а очі з-під навислих чорних з сивиною брів дивилися наче ще добріше.
— Вельможна громадо!— почувся раптом його могутній голос, що, здавалося, не вміщався в худому тілі.— Послухайте мене, старого собаку, братчики!
— Сагайдачний! Старий Сагайдак!— покрили його голос інші голоси.—Ану, що він скаже!
— Сагайдачний! Сагайдачний, браття! Послухаємо, що Сагайдак скаже!
— Він говорить, як горохом в очі сипле.
Ці вигуки й своєрідні похвали промовцеві, такі, як "горохом сипле" і подібні, подіяли на буйний натовп. Усім хотілося чути, як людина словами наче "горохом сипле": це були діти — порох, який спалахував від однієї іскри кременю і так само раптово згасав.
— Що, хлопці, ліпше: личаки московські чи чоботи-сап'янці турецькі?— раптом спантеличив їх запитанням Сагайдачний.
— Чоботи! Чоботи-сап'янці!—відповіли деякі. Натовп посунувся ближче — так зацікавила усіх мова
Сагайдачного.
— І мені здається,— чоботи,— підтвердив промовець.
— Та чоботи ж, батьку! Хай їм трясця, московським личакам!
— Добре, діти,— вів далі промовець,— чоботи так чоботи.., А яка, братці, віра бусурманська?!
— Турецька ,батьку!—зраділи хлопці, що зрозуміли промовця.
— А неволя яка, дітки?— допитувався промовець.
— І неволя турецька!—закричало разом багато голосів.— Неволя турецька, розлука християнська. От так старий Сагайдак! Як в око вліпив!— раділи козаки.
— А хто, дітки, в турецькій неволі? — запитав знову Сагайдачний.
— Та козаки ж, батьку, та наші дівчата.
— Добре. А московської неволі нема?
— Та ще, либонь, не було такої.
— А чайки ми для чого поробили? В Москву плисти?
Козаки навіть розреготалися,— такою дикою здалася їм ця думка — плисти в Москву, де й моря нема, а тільки ліс та личаки.
— Ні, батьку, чайки в нас на татарву та на турчина!
— І шаблі, і самопали?
Запальніші з козаків одразу ж поставили питання руба.
— Так нехай Сагайдачний і веде нас у море!—залунали голоси.
— Геть Небабу! Геть Нечая! Геть Мазепу! Нехай Сагайдак отаманує!
— Сагайдачного! Сагайдачного, братця, оберемо!.. Нехай він панує!
•— Сагайдачному булаву! До булави треба голови, а в нього голова розумна, добра!
— Сагайдачного, братця, сто копанок чортів!—підтвердив і сам Небаба.— Нащо й кращого!
— Сагайдак! Сагайдак! Го-го-го!— заревів, ніби ошалівши, увесь майдан, і шапки, наче хмари зляканих птахів, злетіли в повітря.
Обрання Сагайдачного таким чином відбулося: підкидання вгору шапок було знаком, що цього вимагає народна воля — повороту для обранця вже не було.
Сагайдачний почав було кланятися, просити, щоб його звільнили, казав, що він уже старий, недобачає і булави в руках не вдержить... Йому одразу ж пригрозили смертю.
— У воду його, старого собаку, коли не бере булави!— залунали нетерплячі голоси.
*— Киями його, мат-тері його хиря!
Хоч яка зваблива й принадна влада взагалі, та влада над козаками — це річ страшна, і ні для кого тягар влади не був таким тяжким, як для козацького батька кошового або для гетьмана. Вони справді могли сказати: "О, важка ти, булава гетьманська!" Вже саме обрання супроводилося такими подробицями, які могли налякати кожного, навіть коли він не з боязких. Вже коли кого козаки полюбили і обрали на отаманство — то підкоряйся, а то зараз же виявить себе народна воля — або киями заб'ють до смерті, або в Дніпрі втоплять. А прийняв булаву, покорився — терпи особисті образи й різні козацькі вибрики та примхи: новообраного диктатора й сміттям обсипають з голови до ніг, і болотом обличчя йому мажуть, і б'ють то у вухо, то в потилицю, щоб він пам'ятав, що народ дав йому владу і що народ може і взяти її назад у недостойного. Але коли весь образливий процес обрання закінчено, кошовий ставав у повному розумінні диктатором,— козаки тремтіли перед ним. Він вів їх, куди хотів; йому підкорялися беззаперечно, але зате всяка невдача падала лише на його голову,— він за все відповідав. Через це рідко коли кошовий помирав своєю смертю.