Козаки потовпилися наперед, бажаючи глянути на диво, привезене москалем.
— Щось маленьке,— тихо зауважили в натовпі.
— Еге! Маленьке — та велика в нім сила...
Посол передав грамоту найстаршому з отаманів, бо на той час в Січі кошового не було і його мали якраз тепер обирати.
Отаманг поглянувши на грамоту і покрутивши її в руках, як щось страшне, незрозуміле для нього, передав її немолодому понурому козакові з каламарем при поясі і гусячим пером за вухом, який стояв біля нього. Це був військовий' писар Стецько, на прізвисько Мазепа, батько майбутнього гетьмана і супротивника царя Петра.
Мазепа взяв грамоту, звичним рухом розгорнув її і глянув на титул та на печатку.
— Печатка отворчата, без підпису,— промовив він, глянувши на посла.
— Достеменно без підпису,— відповів посол.
— А як їй вірити?— запитав Мазепа.
— Все одно, що і з підписом.
— А ми не віримо,— відказав писар.
— Не віримо! Не віримо!—почулися голоси з натовпу.
— Се не грамота! Се казна-що! Тьху!
— Се москаль сам надряпав, щоб нас одурити!
— Го-го-го! Не на таких наскочив! Киями його!— ревіла громада.
Посол, очевидячки, сторопів... Він розгублено дивився то на писаря, то на розбурхану громаду з розлютованими обличчями і роззявленими, горлаючими ротами, то на старшину... Старшина бачила небезпечність становища... Впала іскра недовіри... Треба погасити пожежу, а то от-от почнеться колотнеча, кровопролиття...
3. Д. Мордовець
65
— Послухайте мене, панове козаки, вельможна громадо!— гукнув, піднявши вгору шестопер, один із старших курінних отаманів з добрим худим обличчям і добрими лагідними чорними очима.
— Петро Конашевич говорить! Послухаємо, хлопці!
— Сагайдачного слухайте! Сагайдачний говорить!
— Нехай Петро Конашевич-Сагайдачний слово скаже! Він до біса мудрий!
— Слухайте, сто копанок чортів, вражі діти! Буря голосів одразу затихла. Всі чекали, що скаже
Сагайдачний, якого дуже поважали козаки.
— Панове козаки, вельможна громадо,— тихо почав Сагайдачний,— нехай сам його милость посол скаже, кому вони як пишуть і який у них звичай: кому яка печатка під грамотою, кому підпис... Ось і ви, здорові будьте, коли часом кого вітаєте, то не всіх однаково: коли батька старенького або стару неньку,— то так; коли свого брата козака,— то інакше, а коли дівчину — то ще інакше...
— Добре! Добре!—загула громада.—Отаман правду каже...
— Де вже не правда! Хіба ж ми дівчину так вітаємо, як козака?
•— Еге! Дівчину зараз—теє-то... женихатися... у пазуху теє...
Посол трохи заспокоївся. Він знаками подякував Сагайдачному і вклонився громаді, яка починала йому здаватися страшною.
— Його милость отаман Сагайдачний істинно каже,— почав він тремтячим голосом,— у нас, панове козаки, грамоти його пресвітлої царської величності бувають різні; коли великий государ пише королю польському, чи то цесарю римському, чи то султанові турецькому, то печатка під грамотою буває велика, глуха, під кустодією з фігури, і підпис дячий живе на заломі, а крайка тої грамоти і фігури живуть писані золотом, і богослов'я і великого государя іменування до звертання та іншого писано живе золотом також, а діло— чорнилом. Це коли великий государ пише рівному собі государю. Коли не государеві пише, а, приміром, воєводам, або козакам донським, або запорозькому славному війську,— то печатка живе не глуха, а отвор-чата, і дячого підпису на ній не живе, а токмо титло царське все прописується... А титло царське — багато значить...
Козаки мовчали. Здавалося, що слова посла і його уклін втихомирили запальні голови вольниці. Сагайдачний подав знак писареві, щоб той читав грамоту. Мазепа відкашлявся в кулак і почав високим голосом:
— "Божою милостю, від великого государя царя і великого князя Михайла Федоровича, усії Русії самодержця і багатьох держав і земель східних, і західних, і північних отчича, і дідича, і наслідника, і государя, і посідача..."
— Зажди, пане писарю, не так прочитав,— зупинив читця посол.
— Як це не так?— здивувався той і глянув у грамоту.— Так, государя і посідача...
— Не посідача, а посідаача — посіда-ача,— повторив посол.— Два а з а...
— Навіщо два аза? І одного досить,— дивувався писар.
— Та ти прочитай: там два аза живе — посідаача... Писар знову глянув у грамоту й знизав плечима.
— Так, два... Та навіщо воно два?
— Так здавна повелося, що в царському титлі посідаача з двома азами писати... У сьому азі велика сила криється... Коли в царському титлі, в іменуванні великого государя, пропискою один аз лучиться, а за ту прописку велено карати без усякої милості і дяка, і писаря—дяка бити батогами нещадно, а писареві ніздрі рвати... А коли лучиться ся прописка в титлі великого государя від іншого государя або короля, і та грамота не в грамоту, і за ту прописку великий государ війною велить іти на пропищика...
Писар недовірливо поглянув на старшину.
— Читай, пане писарю, два а з а,— з притиском сказав Сагайдачний.— Хіба ти не знаєш, що на нас, на неньку нашу Україну, піднялися і ляхи, і ксьондзи, і сам папа і шарпають Україну, мордують наших попів і беруть наші церкви за те тільки, що ми, православні, не приймаємо їхнього другого аза у "Вірую", не кажемо: "Від отця і сина ісходяща", а тільки від отця... Се і є наш а з... Так само і в них.
Усі дуже уважно слухали цю просту, всім зрозумілу мову свого "мудрого дядька", як інколи називали Сагайдачного. А московський посол дедалі більше дивувався і переймався до нього повагою.
І Мазепа був задоволений поясненням Сагайдачного. "Так, так",— схвально хитнув він головою і, знову опустивши очі на грамоту, читав далі:
— "...государя і посіда-ача, війська запорозького кошовому отаману, кому нині відати належить, і усьому війську, що при ньому є, царської величності милостиве слово. В минулих роках, божим попущенням і диявольською поганою спокусою, бисть в Російськім царстві смута і кровопролиття великеє і сотворися на Москві і у всій Московській державі пакість велія: безбожний і богоненависний баламут, виродок пекла і сатани онук, лиходій, і чорнокнижник, і розстрига Гриша Отреп'єв, ізвісивши гнюсний язик свій, зухвало назвався царевичем Дмитрієм, сином государя царя і великого князя Івана Васильовича всії Русії, і з поміччю польських і литовських людей в наш престольний град Москву вбіг і на превисочайший Російського царства престол, аки пес, скочив, а за ним інші розбійники та лиходії, прикриваючись царським ім'ям, на той превисочайший престол теж ускочили. А ви, військо запорозьке, через лихі баламутні спокуси тих псів, не відаючи їхнього лукавства, їм підлягли і на царське місце їм наскакувати з польськими й литовськими людьми невиданням своїм помагали і всяку негожість Московській державі чинили многожди. А нині Московська держава божою поміччю, від польських і литовських людей та від тих псів і самозванців вільна, а ми ,наша царська пресвітла величність, волею божою і, бажанням, і молінням усієї російської землі, усіх станів людей, на превисочайший Російського царства престол законно вступили і про се вас, військо запорозьке, сповіщаємо. А ще вас, військо запорозьке, нашим, царської величності, словом наставляємо, аби ви, пам'ятаючи бога і душі свої, і нашу православну християнську віру і бачачи на нас, великому государеві, і ,на всій нашій великій державі милость і над ворогами здолання й звитягу, від таких, що були в минулі літа, негожих справ відстали і знову кровопролиття в наших державах не вчиняли, тим душі своєї і тіла не збавляли, у всьому нам, великому государеві, чолом би били і з нами в любительстві й мирі жили, а ми, великий государ, по своєму царському милостивому праву вам дамо таке жалування, якого у вас і на думці нема. І щоб ти, кошовий отаман, кому нині відати належить, і все військо, що є при тобі, ніякими спокусами не спокушалися, а також і інших отаманів та старшин, які ще не приєдналися до вас, з нашою царською величністю в союз і любительство навертали і нашу, великого государя, нашої царської величності, ласку їм обіцяли, коли вони будуть з вами, запорозьким військом, у згоді й проти ворогів стояти спільно. А служба ваша у нас, великого государя, нашої царської величності, ніколи забута не буде. Писано у держави нашої дворі, в царствуючому граді Москві, літа від створення світу 7122-е, місяця марта в 31 день".