— І то слава богу; а то, мабуть, не тікала б од дітей.
— А розкажи, будь ласкава, Хвесю, як се ти зникла тоді в Кафі?— запитав раптом Карпо.— Як у воду впала.
— Так, так,— ствердив Небаба.
— Ох і гримав же на нас батько, що ми не вберегли тебе,— казав Карпо,— от гримав! Не доведи, господи!
— Так, так, сто копанок! Мало київ не скуштували,— ствердив Небаба, розпалюючи люльку.
— Тільки от дядько Хвилон і ублагав.
— От як се було,— почала Хвеся, знімаючи з голови чадру, до якої і за десять років неволі вона не могла звикнути.— Коли я ввійшла у санджаків палац, мене там уже чекали інші невольники й невольниці. Вони знали, що всім їм перепаде за мене від санджака,— а його не.було в місті,— тому вони схопили мене, зав'язали мені рота й голову і потайним ходом вивели з фортеці... Два дні потім ховалися зі мною в горах, поки санджак неповернувся з Бахчисарая... Ах, що тоді зі мною було! Відтоді санджак ні на крок не відпускав мене від себе: куди сам, туди й мене везе.
Раптом з боку турецького табору пролунали постріли.
— Тривога, панове! До зброї!
— А, сто копанок! Не вдасться й сьогодні поспати нашому батькові... Бережіть, панове, Хвесю: уже вдруге Сагайдак не подарує вам.
Тривога почалася по всій лінії.
Бліду, тремтячу Хвесю велетень Хома взяв на руки, як дитину, й побіг уздовж берега Дністра...
Татари навально рушили проти козацького війська; якийсь навіжений кафський санджак із своїми мурзами й перекопськими наїзниками, мов бурхливий потік, продерся крізь козацькі лави до крайнього обозу, майже до намету Сагайдачного, куди — він був певен — сховала: ся його прекрасна утікачка, золотокоса ханим — Хвеся, але козаки з самим батьком Сагайдаком і Небабою на чолі зімкнутої лави витримали шалений натиск гикаючих и аллалакаючих жижаків, вкрили все поле трупом, відкинувши рештки недобитого збіговиська в болото.
Сірий світанок застав козаків уже в дорозі з кривавої січі. Але тут страшна звістка пробігла по їхніх нерівних лавах.
— Батько пропав! Гетьмана ніде не видно!
— Вбили батька! Вбили, кляті!
— Хто.бачив?.. Де?.. Коли?
— Заарканили, кажуть, гетьмана... На аркані потягли...
— Прокляття всім нам, що ми допустили до сього!
— Вперед, братця! Або гетьмана добути, або живими не бути!
— Ганьба на наші голови! І нас громом не побило, проклятих!
— Або гетьмана добути, або жийими не бути!— перекрив усі голоси могутній і хрипкий голос Карпа Ко-локузні, і козацька кіннота шалено поскакала в обхід татарським загонам.
— Стій, чортиі СтійІ Розтопчете батька гетьмана, розтопчете, іродові діти!
Найближчі конні шарахнули вбік, наткнувшись на якогось велетня, котрий ніс щось на плечі, підтримуючи лівою рукою, а правою люто махав шаблею.
— Та стійте ж, бісові виродки! Я гетьмана несу, стій! — кричав велетень, відмахуючись од коней, що мчали просто на нього.
— Та се Хома, братця!
— Хома ж і є!— здивувалися козаки.— Якого дідька ти на дорозі став?
— Та якого собачого сина ти несеш?
— Татарина, чи що, зловив, дурню?
— Геть! Не руш! Не підходьте, бісові душі, зарубаю!—дико кричав Хома, виблискуючи в повітрі шаблею.
—* Ти що, сказився? Чого на своїх преші
— Одійди геть! Я батька несу!
— Як батька, ти що?
— Батька... пана гетьмана... вбитого...
— Господи! Батька вбили!..
— Вбили! Пана гетьмана вбили... Ось він мертвий... Могутній стогін прокотився полем: Сагайдачного вбили! Мертвого гетьмана знайшли!
Усі злізли з коней і кинулися до купки людей, всередині якої знавіснілий від горя й люті велетень розмахував шаблею, боячись втратити дорогий труп. У багатьох козаків, що ніколи не відчували на своїх щоках сліз, тепер вони текли по обличчях гарячими струмками...
— Не підходь!—шаленів велетень.— Живого батька не вберегли, собачі діти, загубили живого батька, тепер хочете мертвого загубити... Геть! Не підходь! Зарубаю!
— Хомо, братику, що з тобою?
— Геть! Не підходь! Він ще теплий — ніколу не дам.,.
— Хомо! Чого ти? Дай його — поклади...
— Уб'ю! Не дам! Геть!
— Візьміть його, сто копанок! Ззаду хапайте диявола! За ноги! Отак!
— Вали його на землю! Тримай!
— Та легше! Батька не забийте Не впустіть гетьмана!!
Насилу вдалося перемогти безтямного велетня і вирвати з його рук дорогий труп героя України, славного козацького ватажка, тепер блідого, нерухомого, такого маленького, жалюгідного. Його обережно поклали на розстелені на землі козацькі жупани. З кількох ран на білу сорочку ще текла чорна кров; татари напали зненацька, і козацький ватажок не встиг як слід одягтися й застебнути свій темно-малиновий оксамитний кунтуш з китицями.
— Мати божа!.. Дивіться, панове!.. Булава!
— Гетьманська булава в руці! От диво: мертва рука булаву тримає!
— Не випустив, голуб сизий, булави своєї — не віддав поганим, і мертвий не віддав.
— До смерті тримав гетьманські клейноди, оце гетьман!
Справді, мертвий гетьман був з булавою: задубіла рука його тримала дорогий козацький клейнод.
Юрба, що збилась навколо мерця, заворушилась.
— Розступіться, панове, пропустіть, пропустіть небогу, дайте дорогу панночці, панове!
На труп гетьмана кинулась жінка з розплетеною золотою косою і, припавши головою до холодного обличчя вбитого, так і закрила його золотим волоссям.
— Тату мій! Рідний мій!
— Хвесю! Дитинко! Не побивайся!— плакав Небаба, уткнувши своє старе обличчя в мозолясті долоні.—" Так було богові завгодно.
— Татуню мій! Сонечко моє!.. Ох... та він ще теплий! Він... він... він ще живий!.. Він дихає!.. Тату! Тату!.. Ох!.. Він розплющив очі!.. Дивіться!.. Татуню мій! Не закривай їх більше!
Сагайдачний справді розплющив очі. Він не був мертвий.
У Києві, в одній із просторих келій Братського монастиря, дехто з вищих монастирських властей і козацької старшини зібралися біля постелі вмираючого титаря цього монастиря.
Вмираючий титар був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Рани, які він дістав під Хотином, мужньо захищаючи Польщу й дорогу Україну з не менш дорогою для нього людиною — нещасною полонянкою Хве-сею,— були смертельні.
Тихо навколо ліжка вмираючого. Щойно висловив він усім, хто стояв навколо нього, свою останню волю, але це так знесилило його вже підточений ранами й передсмертними стражданнями організм, що він на хвилину впав у забуття.