— О-ох! Мати божа! Панна найсвєнтша! — застогнав хтось у натовпі.
— Тільки ж, братця, сила-силенна їх, гаспидів, насунула. Ну й подолали наших — усіх до одного порубали та постріляли...
— А Хведора Безрідного?
— І Хведора постріляли та порубали.
— О-о!.. — І хтось із прочанок упав. Це впала смаглявенька, як циганочка, покоївка княжни Острозької... Не ждати їй більше того, кого вона дожидала.
Минуло сім років. За ці сім років ім'я Сагайдачного завоювало собі безсмертну славу в історії України та Польщі. Водночас ім'я це стало страшним і ненависним у сусідів України —в Криму й Туреччині.
Не наша справа малювати бурхливе політичне життя героя України, як він свято додержував союзу з Польщею, як рятував її від турків та кримців, як вірний своїм союзникам полякам, рятував свого королевича: це справа правдивих істориків.
Нам більше до вподоби особисте життя цього суворого козацького батька. Життя це було сповнене поезії, хоч мало хто знав всю теплоту душі та юнацьку свіжість почуття дього сивоусого юнака. Знала це тільки Настя Горова, шинкарочка молода, до якої він прийшов колись обідранцем, потім — Ганжою Андибером, а— згодом... це вже таємниця Насті...
Так минуло, кажемо, сім років, відколи вернулися козаки до Києва після зруйнування Кафи й Синопа. За цей час Сагайдачний не раз бачився з Настею, що жила вже у Києві, але не як шинкарка, а чесна вдова. На цих побаченнях вони, згадуючи минуле, неодмінно говорили про бранку Хвесю і оплакували їх. Хвеся була тим світлим спогадом у їхньому житті, якого не стерли в їхньому серці ні роки; ні життєві бурі.
Сагайдачний знов у полі з своїми козаками-сірома-хами. На Польщу, із злості на цього ж Сагайдачного, султан Ссман веде більш ніж півмільйонне військо.
Війська зійшлися біля Хотина. На чолі козаків був той же похмурий і мовчазний Сагайдак із Стецьком Мазепою та Небабою. І дурненький Хома коло них; і Карпом Колокузні, і Грицько, і Юхим з Острога, і Ха-рко Макітра з Переволочної. Не було лише татарочки; яка лишилась у Насті Горової приймачкою.
На чолі польських корогов стояв великий Ходкевич із цвітом польського лицарства.
Кожного дня відбуваються сутички, і тільки вночі воїни відпочивають.
Ніч, серпнева ніч досить прохолодна... З півночі, з Московщини, свіжий вітер жене по небу сірі хмари, а гостророгий молодик то визирне, посріблить хмари, то знов сховається.
Недалеко від берега Дністра палає вогнище, навколо нього розташувалася купка козаків.
— Ти чого, Хомо, задумався? Про що? — запитав сіроокий Грицько, кладучи жаринку в свою люльку.
— Тс-сІ — застеріг товаришів Карпо. — Мовчіть.
— Що таке?
— Та он щось крадеться в білому.
— Ану, біжи, Хомо, спіймай.
— Ще чогої Нехай Харко ловить.
— А справді, що б се могло буть; братця? —серйозно промовив Карпо, підводячись з турячої шкури, яка була розстелена біля вогнища і з якою він ніколи не розлучався.
— Так, треба спіймати, — погодився й Грицько.
— Може, се бранка тікає від татар.
— А може, то біла бранка, що пролатада над Ка-фою.
Од вогнища відійшли двоє й тихо поповзли до того місця, де було показалася біла; таємнича постать і зникла за найближчими кущами.
Минуло кілька хвилин. Раптом за кущами почувся переляканий жіночий крик:
— Господи!.. Рятуйте! — Спіймали!
Усі схопилися й кинулися до кущів.
— Не лякайте її, братця! Ведіть сюди, до вогнища.
— Та не кричіть, вражі діти! Татари почують. Незабаром з'явилася й біла жінка в— супроводі Гри-
цька та Макітри.
— Та хто ж ти така? — лагідно запитав Макітра.
— Я бранка-полонянка.
— Звідки?
— З міста Черкас.
— А дадно полонена?
— Давно, років десять буде.
— А хто ж твої батьки й мати?
— Яз міщанського стану... Батька не пам'ятаю, а матір звали Анастасією Горовою...
— Як? Насті Горової дочка? — вигукнули майже всі разом.
— Та вона ж тепер живе в Києві, і в неї наша татарочка, — пояснив Хома.
Козаки тільки руками сплеснули, коли біла жінка підійшла до вогнища і полум'я освітило її гарне, біле; з чорними бровами личко, напівзакрите довгою білою чадрою.
— Свята покроваї Та се ж Хвеся, санджакова бранка!
— Та вона ж! Вона й ключі нам дістала від Кафи.
— От батько Сагайдак зрадіє!
Це справді була Хвеся. Від холоду серпневої ночі й страху за своє життя вона знесиліла і вся тремтіла, ледве стояла на ногах. Боязко білою, з дорогими перснями рукою вона весь час хрестилася, її посинілі губи шепотіли молитву.
Дівчину посадили біля вогнища. Грицько накинув їй на плечі свій жупан. Ласкаві, рідні співчутливі слова, добрі обличчя земляків — все це було великою несподіванкою для утікачки. Вона закрила обличчя руками й тихо заплакала.
— Плач, плач, бідолашна! — співчутливо промовив хтось ззаду. — Від сліз на серці полегшає.
Всі обернулися. То був старий, зовсім сивий Небаба. йому не спалося у своєму отаманському наметі, і він підійшов до вогнища. Дізнавшись, хто була ця бранка, він радісно й побожно перехрестився.
— ХвесюІ Дитинко! — сказав він тремтячим голосом.
— Тату! Се ви, — кинулася до нього бранка; — тату любий!
— Ні, дитинко; я не твій батько; я — Хвилон Небаба... Я знав тебе ще отакою — лікоть ростом, — і на руках носив тебе, і про сороку співав...
— А де мій тато?
— Тут, дитинко, недалеко.
— Я до нього хочу.
Стій, рибко!.. Нехай засне — він щось нездужає сьогодні.
— Він хворий? Я хочу його бачити... Бідний мій татуньо!
— Ні, ясочко моя, я не пущу тебе сьгодні до нього: хай завтра вранці... Як же ти втекла? Як потрапила сюди?
— Мій пан, санджак, поїхав сьогодні до султана; за ним приїжджав чауш, я лишилася в його ставці з рабами та євнухом... Євнух пішов до іншого євнуха, що у Калги-хана, а вартових, я напоїла... Та мене й слухалися всі... І от я з вами... богородипя пречиста.
Хвеся знов почала хреститися. її бліде обличчя розчервонілося.
— То ти, рибко, не потурчилася?— боязко запитав старий.
ч— Ні, дядечку, бог милував... Я не Маруся Богу-славка.
— Слава богу... Ну, а того, сказати б... тее-то... Старий затнувся. Він хотів щось запитати, та не зважувався.
— Що, дядечку?
— Та як воно... теє... щодо, сказати б... як його... Дітки у тебе є?
— Хвалити бога, не було,— соромливо відповіла бранка.