юз
Щоб ваші матері їжаків родили проти шерсті! Щоб вам подавитися дохлим мерзлим собакою, щоб він у вас в поганохму пузі млів і тлів!
Вилаявшись вволю і розваживши цим хоч трошки козацьку душу, він одразу ж зірвав кілька широких листків лопуха, розклав їх на сонці, висипав на них підмочений тютюн, накинув на сухий сучок ліщини клапоть мокрого трута, потім почепив на кущі мокру шапкку, зняв чоботи, штани, сорочку, все це порозвішував на сонці й лишився таким, яким піп, отець Данило, вийняв його колись з купелі.
— Роздягайтеся, хлопці!—скомандував він.— Тепер і так тепло.
Товариші й собі пороздягались. Друкар після горілки зовсім оклигав.
Із саков витягли намоклий хліб, в'ялену, теж намоклу, рибу і почали все це сушити на сонці, що не лінувалося виконувати покладені на нього козаками обов'яз* ки: воно пекло так, як тільки здатне пекти в степах південної Русі.
Молоді втікачі, рятуючись від спеки та щоб швидше перебути час, почали купатись у тій самій річці, в якій вони нещодавно ховались від погоні. Тепер, навчені недавнім досвідом, вони вигадали дуже корисну для їхньої мети гру, яку й назвали очеретянкою. Гра полягала в тому, що, вирізавши собі знову такі очеретинки, з допомогою яких їм пощастило врятуватись від переслідувачів, вони по жеребку ховались у воді, той, кому припада. ло ховатися, брав очеретинку в рот і пірнав з нею у воду, а товариші повинні були стежити за ним на поверхні річки й додивлятися, де з'явиться з-під води кінчик очеретинки.
Сонце тим часом робило своє діло. Розвішаний одяг втікачів воно вже майте висушило, тютюн теж підсох добре, трут займався, і запорожець, чепурно одягнувшись, розпустивши свої широкі, як запорозька воля, штани й запаливши люльку, здавався цілком щасливим.
— Нумо, хлопці, тепер у дорогу!— сказав він, поглядаючи на сонце.— Сонечко ще високо, до вечора чимало степу пройдемо, а ввечері одпочинемо годину-другу та й знову у дорогу на всю ніч.
Одійшовши трохи від місця стоянки, запорожець зійшов на найближчу могилу, обдивився степ своїми зіркими звичними очима на кілька верст навкруги і, впевнившись, що степ вільний від польських розвідників, звелів рушати далі.
Степ наче завмер і здавався ще безмежнішим і дикішим. Вони перетнули славнозвісний Чорний шлях, яким не зважувалися йти, бо остерігалися зустрітись з польськими гінцями, які часто їздили до Криму, або з купецькими караванами, котрі конвоювала озброєна сторожа. Наші втікачі йшли по павий бік Чорного шляху, місцями ,очевидно, дуже добре знайомими запорожцеві.
— От якби коні в нас не повтікали, добре було б! — жалкував Грицько, несучи сакви з боклажком.
— Еге! Коли б коні, то й Хома з Яремою вміли б їздити!—процідив крізь зуби запорожець, посмоктуючи люлечку.
— А що, спіймали їх ляхи?—зацікавився Юхим.
— Еге! Ловила баба воду решетом,— відказав запорожець,— Я їм такого терну дав, що вони, мабуть, і тепер літають по степу, коли не дали дуба.
Надвечір втікачі зупинилися в невеличкій балці, недалеко від Чорного шляху, де, як це відомо було запорожцеві, можна було знайти криницю з холодною джерельною водою. Вони попоїли, напилися холодної води й полягали спати тут-таки в балці, у густій траві, де їх нелегко було знайти.
Встали вони, як зійшов місяць, і знову рушили в дорогу.
Ніч була надзвичайно Гарна. Місяць уповні, піднявшись високо, здавалося, стояв, зачарований чудовою картиною ночі. Він був майже зовсім білий, якоїсь срібно-молочної барви, і цим сріблом обливав безмежний степ, який здавався чимось казковим, сповненим таємничих чарів і видінь. Грицькові таки здавалося, що от-от він побачить, як облита сріблом з цього великого сріб-нрго вікна в небі баба Вівдя, на весь Острог відома відьма, в самій сорочці, розхристана, з розпущеною косою, пролетить на мітлі над цим чарівним степом, а за нею на ослоні промчить коваль Шкандибенко, якого вона причарувала... Глянув на місяць, і йому здавалося, що він насправді бачить, як там брат брата вилами коле, і йому захотілося крикнути на весь таємничий степ: "Не коли, чоловіче,— гріх!.." То йому здавалося, що ось-ось у це вікно на небі хтоСь вигляне на землю, на цей тихий, посріблений білим промінням степ, і закричить: "Куди ви, хлопці, йдете?.." То здавалося, що воно закричить іззаду, де-небудь за спиною, і Грицько оглядався назад, і там здавалося все ще більш таємничим і безмовним... Причувалось, ніби трава шепочеться й тирса лепече дитячими голосами: "Не топчіть мене, хлопці, бо мене ще ніхто не топтав..." Десь сюрчали нічні польові цвіркуни, ніби когось застерігаючи: "Го-го-го-го! Он хтось іде степом — стережіться, не показуйтесь..." У шелесті трави під ногами чулося щось таємниче: чи то русалка косу чеше при місяці й тихо сміється, ЧИ ТО ГІІД землею хтось тихо плаче... Саме ця німа тиша ночі й степу і сповнювала все навкруги таємничими звуками й привиддями: разом з місячним промінням, здавалося, сипалось на степ щось живе, рухливе, але невлавиме,—• і від того волосся на голові ставало сторч.
"Гі-гі-гі-гі!",— закричало раптом у степу щось страшне, і Грицько так і присів від стаху та несподіванки.
— Ох, лишечко! Що се таке?
— Господи! Покрово пресвята! Покрий нас! "Гі-гі-гі-гі!" — повторилося іржання; і тінь, оббігши
півколо степом, зупинилася перед здивованими подорожніми.
— Косю, косю, тпруськи, йди сюди, дурний!—лагідно заговорив запорожець, підходячи до тіні.
— Та се кінь, хлопці! От налякав!— схаменулися молоді втікачі.
Це справді був кінь, один з тих коней князя Острозького, на якому їхали втікачі вдень. Благородна тварина стояла, освітлена місяцем, нашорошивши вуха...
— Косю, косю, дурний!— кликав його запорожець, підходячи все ближче й ближче.
Але кінь форкнув, повернувся, хвицнув і стрілою помчав у степ... Не на такого, мовляв, наскочили...
— Не чортова ж коняка!—пробурчав запорожець.— Сімнадцять кіп. От ушкварив!
Коли сонце вже піднялося над обрієм, вирішили трохи відпочити.
— Отепер буде козацька ніч,— пояснив запорожець.
Провівши цілу ніч в дорозі, втікачі справді потребували відпочинку, і цей відпочинок їм вигідніше було дозволити собі вдень, ніж уночі: вночі вони безпечніше могли йти далі, до того ж уночі не так жарко, як у полудень під гарячим сонцем.