Останнім ввійшов у воду запорожець, озирнувся навколо, чхнув, згадав "стонадцять кіп чортів" і зник під водою.
— А, псявяра! Рибу й огірки їли — ось і сліди...
Погоня підскакала до самої води. Собакц, обнюхуючи землю й риб'ячу луску з кістками, гавкали, аж скавучали. Вони відчували, що здобич тут, але не бачили її.
— Піль! Піль! Шукай, Ментор, шукай!— нацьковували собак.
— Вони тут,— лови їх, псю крев, лови, Огар!
Собаки кинулися в очерет, у кущі, лізли в воду, гавкали на вербу. Ментор, чуючи здобич і вгадуючи навіть, де вона, крутився по воді, захлинався, пирхав. Але він не вмів пірнати.
Деякі собаки перепливали через річку, обнюхували протилежний берег, але, відчувши, що сліди там зникали, поверталися назад.
— Вони тут — їм нікуди було втекти.
— Кляті хами у воді сидять: вони це вміють робити.
— Що з хамами станеться! Вони, як хохуля, і в воді можуть жити.
— А чи не поскакали вони, пане, на конях? Я бачив, як вони помчали в степ.
— То самі коні, без людей: я сам бачив.
— Все ж треба, пане, спіймати княжих коней: його мосць князь дуже дорожить ними.
— Знаю! Хіба ж так відшмагав за них нашого брата шляхтича!
— Коней і пан Сондач із своїми жовнірами піймає.
Коли б переслідувачі наших втікачів уважніше дивилися на воду, вони б побачили, як в одному місці тремтіла й ходором ходила по воді суха очеретинка, що стояла сторчма, як вона нахилялася, знову ставала, як виходили з води бульбашки... Вони побачили б, як очеретинка вискочила з води, покружляла на місці й тихо-тихо попливла вниз.
— Ні, це чорти, а не люди,— справді, у воду впалиі
— Та вони, пане, потонули, напевно.
— Не можна ж не захлинутися: стільки часу під во< дою!
— Цих клятих схизматиків ні вогонь, ні вода не бере?
— А! Он одного коня спіймали — ведут...
— Як він хвицається!.. Наче скажений, далібуг, скажений...
В цей час у воді, на тому місці, де недавно вискочила суха очеретинка, щось заборсалося, заплескало водою... Показалася рука, голова... Собаки загавкали й кинулися у воду.
— Бачив пан? Там щось із води показалося...
— Рука... голова... волосся...
— Де пан бачив?
— Он там, де Огар шукає.
Але там знову нічого не було видно: руки й волосся зникли під водою... Собака крутився на тому місці й скавучав.
— Треба, пане, пошукати там.
— Роздягнися, Яцеку, поштрикай там шаблею. Один жовнір роздягнувся і побрів у воду, тримаючи
поперед себе шаблю. Раптом він спіткнувся об щось і злякано кинувся назад.
— Єзус-Марія, там щось лежить м'яке...
— Ну, тягни, з води — побачимо.
-— Як же, пане?... Воно... може, воно...
— Тягни, собачий сину, бо палашем нагодую!
Ядек, бурмочучи молитву, побрів знову, нахилився, намацав щось і потяг. Хутко з води показалася холоша синіх штанів, чобіт...
— Тягни, Яцеку, тягни!
Показалися руки, бліде обличчя із заплющеними очима... Це був Хведір Безрідний. Собаки обнюхували його й вили.
Усі наблизилися до утопленика, що лежав на березі головою до води, розкинувши руки.
— А! Це друкар з княжої друкарні... Потонув, бідний хам...
— Не втікай... Туди схизматикові й дорога...
VIII
Упевнившись, що схизматики потонули, чим самі себе належно покарали, і кинувши тіло Хведора Безрідного на потраву звірині й птахам, загін міських козаків на чолі з легковірними панками рушив у інший бік розшукувати втікачів, а головне, щоб упіймати панських коней, за яких так перепало благородним спинам палацової шляхти.
Коли загін зник з очей, очерет в одному місці заворушився, і з води показався спочатку червоний, весь намоклий верх козацької шапки, а потім і вусате обличчя запорожця. Січовик, озирнувшись навколо і не побачивши своїх переслідувачів, характерно свиснув, висловлюючи тим свистом і подив, і презирство:
— Фю-фю-фю! Втекли, крутивуси!..
Побачивши на березі бідного друкаря, він швидко виліз із води, тягнучи за собою мокрі важкі сакви й довге ратище списа.
— Хлопці! Хлопці! Годи вам воду пити!— гукнув він товаришів.
У різних місцях з'явилися з води голови — обличчя бліді, посинілі.
Запорожець кинувся до друкаря і, підвівши його з землі, почав сильно трусити.
— Захлинувся хлопець, та, може очутиться...
І Грицько, і Юхим вийшли з води. Вони тремтіли всім тілом.
— Потонув?— питали вони боязко.— Як він сюди потрапив?
— Годі розпитувати! Беріть за ноги — потрусимо його!
№
Друкаря почали трусити. Мало-помалу посиніле обличчя почало набирати живішого кольору.
— Трусіть, гарненько трусіть! Він трохи теплий. Незабаром з утопленого ринула вода ротом і носом...
— Годі! Оживає.
Йото поклали на траву. Нещасний розплющив очі.
— Холодно!— було його першим словом.
— Добре! Зараз буде тепло.
Запорожець метнувся до саков, дістав звідти боклажок з горілкою і срібний корячок.
— Оковитонько! Матінко рідна! Визволяй!
Він налив корячок і, ставши навколішки, підніс його друкареві.
— Посадіть його, хлопці,, підведіть!
Друкаря підвели трохи. Зуби в нього цокотіли, як у пропасниці. Запорожець приставив корячок до його посинілих губів.
— Пий, хлопче, пий одним духом до дна.
Друкар насилу випив, закашлявся. Обличчя його стало оживати, щоки порожевіли.
— Добре, друкарю, зараз встанеш!—заспокоював його запорожець.
Він налив собі й перехилив під мокрі вуса. Налив товаришам, і ті випили.
— Добре! Вип'ємо, браття, по другій! Встромимо списа в душу!
"Встромили" ще по разу — і всі ожили. Друкар сидів на траві і позирав навколо посоловілими очима: він, очевидно, не пам'ятав нічого, що з ним сталося.
— Як це ти, друкарю, виліз із води?— спитав запорожець.
— Не знаю,— одказав той, похитуючи головою.
— Напевне, води обпився,— зауважив Грицько,— і я, матері їй лихо, багато пив і мало не луснув... Ще спасибі, що тарані добре наївся, то й у воді пити хотілося.
— А мене чортів рак за вухо вщипнув, я мало не крикнув,—докинув Юхим.
Запорожець за звичкою поліз було в кишеню, витяг звідти кисета й люльку, щоб після довгого сидіння під водою і після двох чарок горілки затягтися, та, побачивши, що й з кисета вода тече, і в люльці вода,і трут мокрий, і сам він увесь мокрий, як миша, так і ухопився за чуба.
— А стонадцять кіп чортів з горохом! О, щоб вас, чортових крутивусів, чорти редькою по п'ятницях били!