Аж під ніч припинився наступ на табір. Татари відступили, але недалеко і скрилися за купами трупів своїх товаришів і коней. Козаки стріляли на них з гармат залізними кулями, розбивали купи.
Половина козацького війська спочивала поза возами та по землянках, перев'язуючи собі рани, бо під час бою не було на те часу. Другі пильнували возів, бо татари і вночі не давали спокою і підлазили під сам табір та стріляли з луків. Повторювалася стрілянина з рушниць, а інколи треба було шаблею відбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов'язавши свої рани, приліг під возом та на хвилю задрімав. Старий Чепіль вже ледве ноги волочив.
Як лиш на світ стало заноситися, татари розпочали наступати наново. Ніччю прийшли нові сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Він знав, що козаки помучені, знеможені боєм і, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що кості геть розходилися і розлітаються. У нього в голові гуділо, мов по сильнім перепою, кров била молотом у висках, в ухах шуміло і дзвонило. Він не міг собі з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справді так.
— Я вже незадовго не буду міг рушитись, — говорив Жмайло до сотника Стецини, — та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались і приходила нам послідня година, так зжалійтеся, товариші, і убийте мене, бо я не хочу живим у татарські лабети попасти.
— Я кажу, що не пропадемо, — говорив сотник. — Татари незадовго виснажаться і уступлять. Це їх остання спроба.
— Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато, вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три дні. Ми за той час так знеможемось, що ніхто шаблі в руці не вдержить...
В тій хвилі настав при одній стіні табору великий крик. Жмайло забув за свою утому і побіг туди. Тут наступала більша сила татар і вже на вози повилазили.
Тоді Жмайло вискочив і собі на віз, перескакував з одного на другий і рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злітає. Його утома зовсім кудись поділась, здавалося, що його м'язи перемінились у гнучку крицю, що нічим її переломити.
За його приміром пішли на перегони козаки і за короткий час відбили татар та стали за утікаючими стріляти з рушниць. Тепер відступили татари і на других місцях.
Можна було трохи відпочити. Чепіль приказав розвести огні і варити обід: конятину з покалічених коней з кашею. В таборі загорілись огні під казанами. Могильники копали ями і хоронили полеглих товаришів.
Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табір до ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було багато поранених коней та людей, кілька жінок збожеволіло з переляку і треба їх було в'язати поясами та держати у землянках, а то літали без упину по табору, кричали, йойкали або співали. Багато козаків лежало під возами, були дуже утомлені.
— Я вже і число забув, як ми довго змагаємось, — говорив Жмайло до Чепеля.
— Вже три дні, мій сину, — каже старий. — Може, вже дадуть собі спокій. Глянь поза табір, які купи ми того татарського стерва набили. Звідкіля їх тільки набирається?
Справді, поза табором лежали купи татар і коней.
Татари справді відпочивали два дні, стягаючи щораз більші сили. Це не ворожило добра. Козаки мусили за той час і собі відпочити, щоб набрати сили для нового бою, що їх неминуче ждав.
Нові татарські сили підходили вночі і ховалися поза трупами, які стали на сонячнім жару розкладатися. До табору заносило великим труп'ячим смородом, що годі було дихати.
— Коли не вигинемо від татарських стріл та набігів, то погинемо від сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка пошесть, — говорив Чепіль до старшини.
— Нам треба буде рушитись звідсіля бодай на кілька гонів, — каже Жмайло. — Начерпаємо у всі човни води, колодязь розберемо і на новому місці новий викопаємо та тими самими дошками обцимбруємо.
Усі на це згодилися. Поклали човни на вози і стали черпати воду. Жмайло став ладити табір до походу.
Вже запрягали коней до возів. Татари поміркували це і стали знову наступати.
І знову настало тяжке змагання на життя і смерть. Татар наспіло стільки, що першої днини. Козаки за два дні трохи відпочили, та все ж їх тепер було менше.
— Тепер хіба нас яке чудо спасе, — говорив Чепіль до Жмайла. — Хан поприсяг нам смерть, якої нам не минути.
— А мені тепер якраз здається, що поміч для нас вже близька. Моє серце таке почуває.
Жмайло кинувся у бій, де найбільше того було треба, не зважаючи, що татарські стріли із задніх татарських лав падали хмарою.
Бульба з товаришами добились щасливо до Дніпра. Поживились свіжою печеною рибою, переплили Дніпро і пустились далі. Кожна хвилина часу була дорога.
І тут стрінули першу козацьку стежу.
— Далебі, що се наші, — скрикнув Хрущ і почвалував наперед, вимахуючи шапкою.
— Певно що наші, коли вже і Хрущ схвилювався, — говорив Бульба і почвалував за ним. — Здається, що сам Сагайдачний поспішає. Дивіться, голуб'ята, скільки війська їде.
— Слава Сагайдачному, — гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.
— Братики! — гукав Хрущ, під'їхавши до самої стежі. — Бог вас наслав, а то нашим вже кінець приходить...
— Хто ти? — питали від стежі. — Хіба що не татарин?
— Ми від Чепеля, з тяжкою бідою перебились через татар, та добре, що ми вас стрінули. Скільки вас?
— Нас тут п'ять сотень кінноти, а човнами Дніпром пливе Сагайдачний з двома тисячами.
Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зраділи:
— Як Сагайдачний тут, то ми побідили. Кудою він вернув?
— Він надплив від Києва і як побачив, що Чепеля ще нема, зібрав зараз військо, яке лише було під рукою, і ми йдемо Чепеля рятувати.
Над'їхали і другі сотні, і пішли зараз до переправи, де мали з Сагайдачним зійтись. Та він вже тут на них ждав. Військо повиходило на берег, повитягали вози та повпрягали коней.
Сагайдачний радий був, що дістав вістку від Чепеля, та про все подрібно розпитував у Бульби. Якраз минуло шість днів, як Бульба вийшов з табору. За той час могло багато дечого перемінитися... Тим трохи Сагайдачний турбувався та випитував про стан війська, муніції і харчів.